Нюанси позовної давності

Відповідь: Дійсно відповідно до пп.14.1.11. п.14.1. ст.14 Податкового кодексу України безнадійна заборгованість – це, у тому числі, заборгованість за зобов’язаннями, щодо яких минув строк позовної давності.

У п.5 П(С)БО 11 «Зобов’язання» зазначено, що зобов’язання визнається, якщо його оцінка може бути достовірно визначена та існує ймовірність зменшення економічних вигод у майбутньому внаслідок його погашення. Однак, якщо на дату балансу раніше визнане зобов’язання не підлягає погашенню, то його сума включається до складу доходу звітного періоду. Тож, щоб списати кредиторську заборгованість з балансу, слід впевнитися, що погашення її вже не настане.

Відповідно до П(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість» безнадійна заборгованість це така заборгованість:

• щодо якої існує впевненість у її неповерненні;
• за якою минув строк позовної давності.

Таким чином, можна дійти висновку про те, що дебіторська заборгованість, за якою минула позовна давність, має визнаватися безнадійною для кредитора і такою, що не підлягає погашенню – для боржника.

Враховуючи наведені у запитанні аспекти правовідносин, слід зупинитися на тому, що початок перебігу позовної давності, її сплив мають істотне значення для запитувача, оскільки опосередковано через фінансовий результат впливають на базу оподаткування податком на прибуток.

Внесемо спочатку певну ясність у розуміння позовної давності як інституту права, щоб розуміти, як його правильно застосовувати у податкових правовідносинах.

Позовна давність є строком, зі збігом якого припиняється право на задоволення позову судом.

Податкова система, ефективність якої ґрунтується на нормах права, якими встановлені податки і збори, визнається фінансовою основою існування будь-якої держави. Оподаткування залежить від того, що визнається його об’єктом, а це визначається не лише податковим, а передусім цивільним законодавством. Так, для податкового законодавства інститут позовної давності є вторинним, оскільки регулюється цивільним законодавством.

Якщо ж податкове законодавство застосовує приватноправові інститути, які воно лише використовує для власних потреб, і при цьому визначає їх інакше в порівнянні з цивільним законодавством, виникає проблема при застосуванні цих норм. І це викликає конфлікт між публічно-правовою та приватноправовою сферами.

Кредиторська заборгованість, щодо якої сплила позовна давність, не завжди створює об’єкт оподаткування, а лише у тих випадках, коли вона втрачає характер зобов’язання: суд відмовляє у задоволенні позову через сплив позовної давності за позовною вимогою. Проте норми ПКУ побудовані таким чином, що усувають суд від встановлення факту спливу позовної давності, що по своїй суті унеможливлює визнання зобов’язанням таким, за яким позовна давність збігла.

Метою  позовної давності є забезпечення стабільності цивільного обороту та недопущення невизначеності у правовідносинах. Логічним є вважати, що кредитор, який не заявив вимоги про виконання зобов’язання протягом трьох років (загальна позовна давність), втратив зацікавленість у такому виконанні. Проте не обов’язково це так є.

Інститут позовної давності встановлює строк захисту права не в матеріально-правових відносинах, а для захисту шляхом подання позову зацікавленої особи, тобто саме для процесуальних способів захисту[1]. З цієї ж причини у ч.2 ст.267 ЦКУ встановлено правило, відповідно до якого заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Та й сама назва цього строку для захисту – «позовна давність» –  припускає певний зв’язок з позовом, яким, як відомо, вважається матеріально-правова вимога позивача, звернена до відповідача саме через суд. Процесуальної формою позову є позовна заява, яка складається з метою звернення до суду та подається останньому. Тобто позов існує лише в процесуальних правовідносинах, обов’язковим суб’єктом яких є суд. За межами процесуальних правовідносин позов перетворюється у матеріально-правову вимогу і позбавляється статусу позовної. У такому разі й позовна давність перетворюється в інший строк, який не має нічого спільного з позовною давністю. Іншими словами, не можна вважати позовну давність такою, що спливла, якщо кредитор не звертався до суду з позовом про її стягнення.

Отже, застосування позовної давності будь-ким іншим, окрім суду, суперечить її сутності. Ніхто, крім суду, не має повноважень на застосування позовної давності.

Ст.256 ЦКУ передбачає, що позовна давність – це строк, в межах якого є можливим звернення саме до суду. Ст.264 ЦКУ передбачає звернення саме до суду з позовом як підставу для переривання позовної давності. Ст.267 ЦКУ прямо вказує на те, що позовна давність застосовується саме судом і лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Тобто за наявності відповідної заяви, поданої суду, саме суд набуває повноважень щодо встановлення факту спливу позовної давності та застосування її наслідків.

Отже, суд є обов’язковим суб’єктом у правовідносинах, в яких відбувається застосування позовної давності. Згідно зі ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Що стосується публічних правовідносин, а саме податкових, то застосування в них позовної давності має досить суперечливий характер.

Саме по собі прострочення виконання зобов’язання не тягне за собою податкових наслідків для боржника, але за умови, що таке прострочення залишається в межах позовної давності. Поза її межами прострочене зобов’язання набуває ознак безнадійної заборгованості (пп.14.1.11. п.14.1. ст.14 ПКУ). Прострочену заборгованість законодавець відносить до безповоротної фінансової допомоги у разі, якщо щодо її вимоги збігла позовна давність (пп.14.1.257 п.14.1. ст.14 ПКУ). Отримання ж безповоротної фінансової допомоги визнається доходом.

У податковому законодавстві невиконане зобов’язання у разі спливу позовної давності визнається об’єктом оподаткування, а його сума збільшує базу оподаткування відповідним податком. Проте у податковому законодавстві сплив позовної давності розглядається як об’єктивна обставина, яка легко встановлюється виключно з тієї інформації, яка міститься у документах боржника – дебітора, не враховуючи при цьому дії самого кредитора, які можуть істотно вплинути на перебіг позовної давності, а отже й на момент її спливу.

Наслідки спливу позовної давності встановлені у ст.267 ЦКУ і не передбачають припинення чи навіть зміни елементів зобов’язання без участі суду. Кредитор залишається кредитором, боржник – боржником. Не змінюється ані розмір зобов’язання, ані порядок його виконання. Сплив позовної давності не призводить до припинення суб’єктивного права або інтересу, не припиняється й обов’язок щодо виконання відповідного зобов’язання. На користь цього слід навести посилання на ч.1 ст.267 ЦКУ, відповідно до якої особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

До того, ж момент закінчення перебігу позовної давності залежить від моменту початку її перебігу та її переривання чи зупинення. ЦКУ початок перебігу позовної давності пов’язує з можливістю особи знати про порушення права і застосовує це правило як до вимог фізичних осіб, так і до вимог юридичних осіб.

ЦКУ містить також підстави зупинення перебігу позовної давності (ст.263 ЦКУ) та підстави для переривання позовної давності (ст.264 ЦКУ). Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення. А у разі переривання позовної давності вона взагалі почне свій перебіг спочатку.

Такого роду обставини можуть бути невідомими боржнику, перебувати поза його можливістю їх усвідомлювати. Відтак, він може бути необізнаним стосовно факту спливу позовної давності. Тобто боржник не завжди може точно знати термін, на який позовна давність щодо його кредиторської заборгованості вважатиметься такою, що сплила. А пов’язувати виникнення податкового зобов’язання боржника з невідомим йому моментом суперечить положенням податкового законодавства, оскільки у такому разі цілком ймовірною та передбачуваною є ситуація, в якій початок перебігу позовної давності розпочався не з моменту самого правопорушення, відомого боржнику, а з моменту, коли кредитор довідався або міг довідатися про таке порушення. У таких випадках виключається сумлінне виконання боржником податкового обов’язку через необізнаність щодо його виникнення.

Отже виходить, що боржник зобов’язаний збільшити базу оподаткування на суму кредиторської заборгованості у зв’язку зі спливом позовної давності, навіть не маючи можливості встановити, чи дійсно позовна давність збігла. У такому випадку існує ймовірність помилкового включення до доходів кредиторської заборгованості.

Крім того, податкове законодавство не містить норм щодо права боржника, який збільшив базу оподаткування на суму кредиторської заборгованості, щодо якої нібито сплила позовна давність, на суму цієї заборгованості у випадку стягнення її судом, у разі якщо суд визнав поважними причини пропущення позовної давності (ч.5. ст.267 ЦКУ), поновив позовну давність і задовольнив позов кредитора, або ж у разі добровільності виконання боржником зобов’язання за межами позовної давності. У таких випадках одна й та ж сума виконаного зобов’язання призведе до подвійного оподаткування: у кредитора і у боржника.

Тому цілком логічним було би вважати, що сума зобов’язання, за яким сплила позовна давність, може вважатися безповоротною фінансовою допомогою для боржника і збільшувати його базу оподаткування лише у разі, коли той факт, що позовна давність сплила, буде встановлений судом, і на цій підставі кредитору буде відмовлено у задоволенні позову. До того ж моменту і платник податків, і контролюючий орган позбавлені повноважень визнавати позовну давність за зобов’язанням такою, що збігла, оскільки ці повноваження належать суду.

Таким чином, ані платник податків, ані податковий орган не можуть ані вважати, ані встановлювати факт збігу позовної давності з метою визнання кредиторської заборгованості доходом. Ці повноваження закон надає виключно суду.

Усе викладене вище свідчить на користь того, що застосування позовної давності у податкових відносинах шляхом збільшення бази оподаткування платника податку лише на підставі арифметичного підрахунку кількості часу з моменту виникнення зобов’язання (навіть не його порушення), слід поставити під велике питання.

Однак позовна давність у нас продовжує застосовуватися у тому вигляді, в якому застосовується. Податківці рахують три роки з моменту відображення кредиторської заборгованості на балансі платника податку, збільшують на цю суму базу оподаткування податком на прибуток і нараховують відповідний податок. При цьому усі спори зводяться не до того, що у податківців таких повноважень немає, а до того, чи правильно пораховані три роки, оскільки відповідно до ст.257 ЦКУ загальна позовна давність встановлена тривалістю саме у три роки.

Відповідаючи на запитання, слід зазначити, що факт отримання оплати у січні 2019 року не є тим моментом у часі, з якого починається перебіг позовної давності. Зобов’язання постачальника електроенергії, який отримав попередню оплату від споживача цієї електроенергії, полягає не у її поверненні не те, що у січні 2019 року, а й взагалі. Не аналізуючи сам договір зі споживачем, візьму сміливість стверджувати, що споживач до цього часу може спожити передоплачену ним електроенергію. А той, факт, що споживач її не встиг отримати і спожити не є обставиною, яка свідчить про порушення його права. А без порушення права кредитора годі вже й говорити про сплив позовної давності.

Якщо споживач не розірвав договір постачання йому електроенергії у встановленому законом і договором порядку і не заявив вимогу про повернення йому здійсненої ним передоплати, не можна говорити про те, що постачальник електроенергії порушив право споживача. А отже не можна говорити й про початок перебігу позовної давності, тим більше – про її сплив.

І навіть якщо таке сталося, то починати відраховувати перебіг позовної давності слід не з січня 2019 року, а з того моменту, коли постачальник повинен був або поставити електроенергію, або повернути передоплату.

І це при тому, що слід врахувати той факт, що електроенергія є особливим товаром, який характерний тим, що постачальник її може поставити рівно стільки, скільки її спожив споживач. Тобто без споживання електроенергії споживачем постачальник виконати свій обов’язок також не зможе.

Щодо зупинення перебігу позовної давності, слід зазначити, що згідно з п.12 Прикінцевих та перехідних положень ЦКУ під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, у тому числі ст.257 ЦКУ (загальна позовна давність), продовжуються на строк дії такого карантину.

А відповідно до п.19 цих же Положень ЦКУ у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259 ЦКУ продовжуються на строк його дії.

Як відомо, карантин в Україні встановлений до 31 серпня, а воєнний стан – до 23 серпня. Оскільки карантин почався в Україні 12 березня 2020 року, а воєнний стан – 24 лютого 2022 року, то період воєнного стану слід включити у період карантину. І з цього слід зробити висновок про те, що позовна давність призупинила свій перебіг з 12 березня 2020 року і поновить цей перебіг з дня, наступного за днем, коли в Україні буде скасовано і карантин, і воєнний стан. В залежності від того, що відбудеться пізніше у часі.

 

І хоча я не впевнений у тому, що в описаній ситуації перебіг позовної давності взагалі розпочався, відповіді надам з урахуванням думки запитувача щодо цього.

Якщо позовна давність почала свій перебіг і не сплинула до 12 березня 2020 року та воєнний стан поки триває до 23 серпня 2022 року, то перебіг позовної давності наразі зупинено. І подовжиться цей перебіг після завершення карантину та воєнного стану, залежно від того, що станеться пізніше.

За таких умов кредиторська заборгованість за цією ознакою не підлягає списанню та не збільшує доходи.

Якщо на початок карантину сплило 13 місяців позовної давності, то після поновлення її перебігу ще 23 місяці така заборгованість не буде вважатися такою, за якою збігла позовна давність.

О. Єфімов,

Старший партнер Адвокатського об’єднання «Адвокатська фірма «Єфімов та партнери», доктор філософії права, доцент, адвокат, аудитор, доцент кафедри цивільного та трудового права, Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана

[1] Печений О.П. Позовна давність в механізмі захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів. Харківська цивілістична школа: захист суб’єктивних цивільних прав та інтересів. Монографія під загальною редакцією І.В.Спасибо-Фатєєвої. – Харків, «Право», 2014. – С.131.