Недостовірна інформація щодо юридичної особи

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо права юридичної особи на спростування недостовірної інформації в порядку окремого провадження

(справа № 504/4099/16)

І. Зміст запиту від 18.10.2023

Для наукового висновку щодо тлумачення та застосування норм права відповідно до пункту 3.2. Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду № 1 від 02.02.2018, поставлені наступні запитання:

Чи поширюються положення абзацу 3 частини четвертої статті 277 ЦК України тільки на фізичних осіб?
Чи може юридична особа на підставі абзацу 3 частини четвертої статті 277 ЦК України звертатися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування?

ІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

Конституція України Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР;
Цивільний процесуальний кодекс від 18.03.2004 № 1618-IV – ЦПК України;

3) Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV – ЦК України;

4) Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 1: Загальні положення. Особи / за ред. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Харків: ЕКУС, 2020. – с. 612;

5) Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 2: Обʼєкти. Правочини. Представництво. Строки та терміни. Позовна давність. Особисті немайнові права фізичної особи / за ред. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Харків: ЕКУС, 2021. – С. 598-599;

6) Коструба А. В. Окреме провадження як форма встановлення правоприпиняючих юридичних фактів у цивільних правовідносинах. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://core.ac.uk/download/pdf/287445089.pdf;

7) Ясинок М. М. Особливості окремого провадження у цивільному процесуальному праві України (теоретико-правовий аспект): Монографія. – К.: Алерта, 2014. – 385 с.;

8) Комаров В. В. Окреме провадження : монографія / В. В. Комаров, Г. О. Світлична, І. В. Удальцова ; за ред. В. В. Комарова. — Х. : Право, 2011. — 312 с.;

9) Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях) : Коментарії, рекомендації, пропозиції / М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник. ‒ Х.: Харьков юрид., 2008. ‒ 708 с.;

10) Калашник О.М. Процесуальний порядок застосування аналогії у цивільному процесі. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://juris.vernadskyjournals.in.ua/journals/2017/1_2017/5.pdf.

IІІ. Результати науково-правового дослідження

Алгоритм цього наукового висновку відповідає переліку питань, винесених на дослідження.

Питання №1

Згідно з ч.1 ст. 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Відповідно до ст. 94 ЦК України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК України.

Захист особистих немайнових прав юридичної особи у зв’язку із завідомо неправдивим повідомленням або неумисним повідомленням недостовірної інформації щодо її уповноваженої (посадової чи службової) особи про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» у порядку, передбаченому цим Законом, здійснюється у такому самому обсязі, що і особистих немайнових прав фізичних осіб.

В той же час, ст. 277 ЦК України присвячена спростуванню недостовірної інформації.

Так, якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування (абзацу 3 частини четвертої статті 277 ЦК України).

За таких умов, слід виходити з того, що ст. 91 ЦК України містить відсилочну норму щодо можливості спростування недостовірної інформації стосовно юридичної особи. Адже не встановлює певне правило поведінки, а передбачає існування інших норм, у яких сформульовані конкретні правила поведінки. Зокрема, норм, розміщених у ст. 277 ЦК України.

Саме тому положення абз. 3 ч. 4 ст. 277 ЦК України, у широкому сенсі, поширюються не лише на фізичних осіб.

З цим погоджується і Р.О. Стефанчук. Так, він зазначає, що з метою захисту свого особистого немайнового права юридична особа має всі права щодо використання і спеціальних способів захисту особистих немайнових прав, які передбачені у главі 20 ЦК України (до якої входить і ст. 277 ЦК України), зокрема, вимагати спростування поширеної недостовірної інформації, дати відповідь на цю інформацію тощо [4].

При цьому, у разі поширення недостовірної інформації, що порушує особисті немайнові права юридичної особи або її структурного підрозділу, позов вправі пред’явити орган цієї особи [5].

Відповідно до ч. 3 ст. 58 ЦПК України юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Як відомо, науковцями юридична особа визнається штучним утворенням, невидимим, невідчутним на дотик і таким, що існує лише у вимірі правової дійсності, має універсальну правоздатність, юридичній особі належить право на ділову репутацію. Це наводить на твердження, що відсутність у юридичної особи здатності усвідомлювати недостовірність інформації про неї, порушення її немайнових прав, необхідність захисту від таких порушень, відбувається, у тому числі й у судовому порядку через керівні органи, а саме через фізичних осіб, які й усвідомлюють зазначене вище. Саме фізичні особи, які діють від імені юридичної особи, реалізують процесуальні права та виконують процесуальні обов’язки, й можуть усвідомлювати порушення немайнових прав юридичної особи.

А тому цілком логічним має бути висновок про те, що юридична особа може здійснювати захист своїх немайнових прав у спосіб, яким користуються фізичні особи.

Отже, доходимо висновку, що позов або заяву в порядку окремого провадження може предʼявити (подати) орган юридичної особи в порядку самопредставництва. Втім, учасником справи має бути саме юридична особа.

Питання №2

Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно зі ст. 316 ЦПК України заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання.

При цьому, питання щодо можливості звернення із такою ж заявою юридичною особою чітко не визначено.

Коструба А. В. зазначає, що основною особливістю справ окремого провадження є те, що їх виникнення пов’язане з потребою підтвердження певного юридичного факту або його відсутності, що має значення для охорони прав та інтересів особи. Така потреба може виникнути за необхідності створення умов для здійснення особою особистих чи майнових прав або для підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваного права. Рішення лише підтверджує наявність або відсутність правоприпиняючих юридичних фактів. Справи про встановлення юридичних фактів також не створюють матеріальних благ для заявників. Такі права є похідними від встановлених юридичних фактів, а тому отримання їх передбачається лише в майбутньому.

Отже, справи окремого провадження в цій частині є фактично допоміжними для здійснення суб’єктивних матеріальних прав особи. На цьому етапі здійснюється лише захист інтересів фізичних осіб у сфері юридичних фактів при їх встановленні та на цій основі потенційно здійснюється захист суб’єктивних прав особи. Саме захист майбутніх суб’єктивних прав породжує вимогу щодо зазначення особою, яка звертається до суду з метою встановлення юридичного факту, в заяві мети встановлення такого факту (п. 1 ч. 1 ст. 258 ЦПК) [6].

Ясинок М. М. стверджує, що законодавець із цілої низки справ окремого провадження не робить конкретної персоніфікації заявників, а зазначає їх, як заінтересованих осіб, визначаючи їх за спрямованістю конкретного інтересу. Це має місце у справах про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою (ч. 1 ст. 249 ЦПК України); про встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст. 257 ЦПК України), у справах про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі (ст. 260 ЦПК України); про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність (ст. 272 ЦПК України); про визнання спадщини відумерлою (ст. 272 ЦПК України). У перших двох справах заявниками завжди будуть фізичні особи, в останніх двох можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Незважаючи на таку персоніфікацію заявників (заінтересованих осіб) процесуальними нормами, така персоніфікація носить абстрактний характер, оскільки вона адресована не конкретній особі, а лише тому колу осіб, у яких може бути свій приватний інтерес [7].

Комаров В. В. наголошує, що заявниками можуть бути фізичні особи, які заінтересовані у встановленні певних фактів, оскільки від цього залежить можливість реалізації їх суб’єктивних прав. Заінтересованість особи у встановленні факту, що має юридичне значення, зумовлюються, таким чином, настанням правових наслідків, які норми матеріального права пов’язують із цим фактом [8].

М.І. Балюк та Д.Д. Луспеник констатують, що на законодавчому рівні у новітньому цивільному процесуальному законодавстві України право на застосовування процесуальної аналогії відсутнє [9].

Втім, дехто вважає допустимим застосування аналогії закону в цивільному судочинстві.

Так, однією з умов застосування інституту аналогії у цивільному процесуальному праві можуть бути відсутність прямої заборони застосування аналогії та наявність норми, що регулює схожі цивільні процесуальні відносини [10].

Так, пряма заборона застосування аналогії у цій ситуації дійсно відсутня. А зв’язок норм, закріплених у ст.ст. 91, 94 та 277 ЦК України, свідчить про схожість правовідносин та можливість для юридичної особи звертатися до суду із заявою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, коли невідома особа порушника.

Адже відсутність чіткого процесуального механізму не може мати наслідком позбавлення юридичної особи наданого їй права на спростування недостовірної інформації.

Також ч. 9 ст. 10 ЦПК України (описуючи верховенство права та законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи) згадує, що якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Отже, оскільки ця норма не містить обмеження застосування аналогії закону в межах норм лише матеріального права, то застосування аналогії закону в частині процесуальних норм допускається також. Або ж треба визнавати, що надане юридичній особі право на захист шляхом спростування недостовірної інформації в судовому порядку не може бути захищено.

Член Науково-консультативної ради при ВС,

доктор філософії права (к.ю.н.), доцент

Єфімов О.М.

13 листопада 2023 року