Списання кредиторської заборгованості під час воєнного стану

Як бачимо, підприємство на власний розсуд вирішує, яке зобов’язання визнавати таким, що не підлягає погашенню, з урахуванням відповідних обставин. Проте, зважаючи на норми бухгалтерського законодавства не варто втрачати акцент на законодавстві податковому, адже й податківці у пріоритет ставитимуть скоріше податкове законодавство.

Згідно з пп. 14.1.11. ст.14 Податкового кодексу України безнадійною заборгованістю вважатиметься заборгованість, що відповідає одній із таких ознак:

а) заборгованість за зобов’язаннями, щодо яких минув строк позовної давності;

б) прострочена заборгованість померлої фізичної особи, за відсутності в неї спадкового майна, на яке може бути звернено стягнення;

в) прострочена заборгованість осіб, яких у судовому порядку визнано безвісно відсутніми, оголошено померлими;

ґ) прострочена понад 180 днів заборгованість особи, розмір сукупних вимог кредитора за якою не перевищує мінімально встановленого законодавством розміру безспірних вимог кредитора для порушення провадження у справі про банкрутство, а для фізичних осіб – заборгованість, що не перевищує 25 відсотків мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року (у разі відсутності законодавчо затвердженої процедури банкрутства фізичних осіб);

д) актив у формі корпоративних прав або неборгових цінних паперів, емітента яких визнано банкрутом або припинено як юридичну особу у зв’язку з його ліквідацією;

е) сума залишкового призового фонду лотереї станом на 31 грудня кожного року;

є) прострочена заборгованість фізичної або юридичної особи, не погашена внаслідок недостатності майна зазначеної особи, за умови, що дії щодо примусового стягнення майна боржника не призвели до повного погашення заборгованості;

ж) заборгованість, стягнення якої стало неможливим у зв’язку з дією обставин непереборної сили, стихійного лиха (форс-мажорних обставин), підтверджених у порядку, передбаченому законодавством;

з) заборгованість суб’єктів господарювання, визнаних банкрутами в установленому законом порядку або припинених як юридичні особи у зв’язку з їх ліквідацією;

и) заборгованість фізичної особи, яка залишилася непогашеною перед іпотекодержателем після здійснення згідно зі ст. 36 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, якщо законом або договором передбачено, що після завершення такого позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником – фізичною особою основного зобов’язання є недійсними;

і) заборгованість особи за договором про споживчий кредит або іншим договором, анульована згідно з п. п. 12 і 16 розд. IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування».

Зрозуміло, що кожна з наведених ознак заслуговує на окремий аналіз, та сьогодні зупинимося на заборгованості за зобов’язаннями, щодо яких минула позовна давність, та такій, стягнення якої стало неможливим у зв’язку з дією обставин непереборної сили, стихійного лиха (форс-мажорних обставин), підтверджених у порядку, передбаченому законодавством.

Про позовну давність

Є такий інститут у цивільному праві. Навряд чи вдасться знайти підприємця чи бухгалтера, який не чув це словосполучення. Та навряд чи хтось із них чітко розуміє, що це таке. Тож далі для тих, хто вважає, що можна не виконувати зобов’язання через три роки, що позовна давність починає свій відлік одразу після того, як отримано товар чи послугу/роботу, та й взагалі для тих, хто прагне зрозуміти юридичну суть цього інституту права.

Внесемо спочатку певну ясність у розуміння позовної давності як інституту права, щоб розуміти, як його правильно застосовувати у податкових правовідносинах.

Позовна давність є строком, зі збігом якого припиняється право на задоволення позову судом. І не більше. І не припиняється саме зобов’язання.

Кредиторська заборгованість, щодо якої спливла позовна давність, не завжди створює об’єкт оподаткування для боржника, а лише у тих випадках, коли вона втрачає характер зобов’язання, коли суд встановить сам факт спливу позовної давності та відмовить у стягнені боргу через сплив позовної давності. І лише у такому разі настає впевненість боржника у тому, що це зобов’язання він може не виконувати. Адже суд може і стягнути такий прострочений борг, або ж навіть встановить, що він взагалі не прострочений через обставини, про які боржник навіть не здогадувався.

Метою  позовної давності є забезпечення стабільності цивільного обороту та недопущення невизначеності у правовідносинах. Логічним є те, що кредитор, який не заявив вимоги про виконання зобов’язання протягом трьох років (загальна позовна давність), втратив зацікавленість у такому виконанні. Проте не обов’язково це так є.

Інститут позовної давності встановлює строк захисту права не в матеріально-правових відносинах, а для захисту шляхом подання позову зацікавленої особи, тобто саме для процесуальних способів захисту. З цієї ж причини у ч.2 ст.267 Цивільного кодексу України встановлено правило, відповідно до якого заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Та й сама назва цього строку для захисту – «позовна давність» – припускає певний зв’язок з позовом, яким, як відомо, вважається матеріально-правова вимога позивача, звернена до відповідача саме через суд. Процесуальною формою позову є позовна заява, яка складається з метою звернення до суду та подається останньому. Тобто позов існує лише в процесуальних правовідносинах, обов’язковим суб’єктом яких є суд. За межами процесуальних правовідносин позов перетворюється у матеріально-правову вимогу і позбавляє її статусу позовної. У такому разі й позовна давність перетворюється в інший строк, який не має нічого спільного з позовною давністю. Іншими словами, І ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО: не можна вважати позовну давність такою, що спливла, якщо кредитор не звертався до суду з позовом про її стягнення. Просто порахувати три роки від якоїсь дати і стверджувати, що позовна давність спливла – то поведінка не для фахівців.

Отже, застосування позовної давності будь-ким іншим, окрім суду, суперечить її сутності. Ніхто, крім суду, не має повноважень на застосування позовної давності.

Ст.256 ЦКУ передбачає, що позовна давність – це строк, в межах якого є можливим звернення саме до суду. Ст.264 ЦКУ передбачає звернення саме до суду з позовом як підставу для переривання позовної давності. Ст.267 ЦКУ прямо вказує на те, що позовна давність застосовується саме судом і лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Тобто за наявності відповідної заяви, поданої до суду, саме суд набуває повноважень щодо встановлення факту спливу позовної давності та застосування її і її наслідків.

Отже, суд є обов’язковим суб’єктом у правовідносинах, в яких відбувається застосування позовної давності. Згідно зі ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами, зокрема й податковим органам, не допускаються.

З точки зору податкового законодавства саме по собі прострочення виконання зобов’язання не тягне за собою податкових наслідків для боржника, але за умови, що таке прострочення залишається в межах позовної давності. Поза її межами прострочене зобов’язання набуває ознак безнадійної заборгованості. Прострочену заборгованість законодавець відносить до безповоротної фінансової допомоги у разі, якщо щодо її вимоги збігла позовна давність (пп.14.1.257 п.14.1. ст.14 ПКУ). Отримання ж безповоротної фінансової допомоги визнається доходом.

У податковому законодавстві невиконане зобов’язання у разі спливу позовної давності визнається об’єктом оподаткування, а його сума збільшує базу оподаткування відповідним податком. Проте у податковому законодавстві сплив позовної давності розглядається чомусь саме як об’єктивна обставина, яка легко встановлюється виключно з тієї інформації, яка міститься у документах боржника – дебітора, не враховуючи при цьому дії самого кредитора, які можуть істотно вплинути на перебіг позовної давності, а отже й на момент її спливу. А кредитор може істотно вплинути на сам перебіг позовної давності.

Наслідки спливу позовної давності встановлені у ст.267 ЦКУ і не передбачають припинення чи навіть зміни елементів зобов’язання без участі суду. Кредитор залишається кредитором, боржник – боржником. Не змінюється ані розмір зобов’язання, ані порядок його виконання. Сплив позовної давності не призводить до припинення суб’єктивного права або інтересу, не припиняється й обов’язок щодо виконання відповідного зобов’язання. На користь цього слід навести посилання на ч.1 ст.267 ЦКУ, відповідно до якої особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Тож, слід ще раз нагадати, що відповідно до п.5 НП(С)БО 11 якщо на дату балансу раніше визнане зобов’язання не підлягає погашенню, його суму зараховують до складу доходу звітного періоду. Що ж до простроченої кредиторської заборгованості, то вона підлягає погашенню аж до того моменту, коли суд дозволить її не сплачувати через сплив позовної давності.

До того ж, момент закінчення перебігу позовної давності залежить від моменту початку її перебігу та її переривання чи зупинення. ЦКУ початок перебігу позовної давності пов’язує з можливістю особи знати про порушення права і застосовує це правило як до вимог фізичних осіб, так і до вимог юридичних осіб. Зверніть увагу на те, що початок перебігу позовної давності залежить від кредитора, а не від боржника. Саме кредитор має дізнатися про порушення свого права, а не боржник.

ЦКУ містить також підстави зупинення перебігу позовної давності (ст.263 ЦКУ) та підстави для переривання позовної давності (ст.264 ЦКУ). Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення. А у разі переривання позовної давності вона взагалі почне свій перебіг спочатку.

Так, наприклад, перебіг позовної давності зупиняється якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила), або якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Навряд чи хтось матиме сумнів, що такі обставини саме сьогодні є досить ймовірними. Проте, такого роду обставини можуть бути (та часто бувають) невідомими боржнику, перебувати поза його можливістю їх усвідомлювати. Відтак, боржник може бути просто необізнаним стосовно факту спливу позовної давності. Тобто боржник не завжди може точно знати термін, на який позовна давність щодо його кредиторської заборгованості вважатиметься такою, що спливла. А пов’язувати виникнення податкового зобов’язання боржника з невідомим йому моментом суперечить положенням податкового законодавства, оскільки у такому разі цілком ймовірною та передбачуваною є ситуація, в якій початок перебігу позовної давності розпочався не з моменту самого правопорушення, відомого боржнику, а з моменту, коли саме кредитор довідався або міг довідатися про таке порушення. У таких випадках виключається сумлінне виконання боржником податкового обов’язку через необізнаність щодо його виникнення. Якщо простіше, то заяву боржника про застосування позовної давності, що спливла, суд може відхилити лише тому, що з пояснень кредитора встановить, що позовна давність ще не спливла.

Отже виходить, що боржник зобов’язаний збільшити базу оподаткування на суму кредиторської заборгованості у зв’язку зі спливом позовної давності, навіть не маючи можливості встановити, чи дійсно позовна давність спливла. Це ж просто нелогічно. У такому випадку існує ймовірність помилкового включення до доходів кредиторської заборгованості в межах позовної давності що ще продовжує перебіг.