Глобалізація дісталася й судової процедури

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

Щодо визначення підсудності справ в окремому провадженні, за заявами поданими іноземними громадянами, які не мають в Україні зареєстрованого місця проживання

Київ-2025

І. Зміст запиту

Для наукового висновку щодо тлумачення та застосування норм права відповідно до п. п. 3.1., 3.2., 3.3. Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду №1 від 02.02.2018, щодо визначення підсудності справ в окремому провадженні, за заявами поданими іноземними громадянами, які не мають в Україні зареєстрованого місця проживання, поставлені наступні запитання:

Чи може визначатись підсудність справ в окремому провадженні за заявами поданими іноземними громадянами, які не мають в Україні зареєстрованого місця проживання, за принципом «більш тісного зв’язку» з певною територією, коли обставини, що підлягають встановленню та дослідженню, при розгляді справи, найбільш тісно пов’язані з районом (територією), на яку поширюється юрисдикція суду?

ІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 №1618-IV.
Рішення Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97 р. [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v009p710-97#Text
Головін А.С. Захист прав і свобод людини і громадянина єдиним органом конституційної юрисдикції України: монографія // А.С. Головін. – К. Логос., 2012. -381с.
Колотова О.В.//Відмежування прогалин у праві від суміжних правових явищ// Часопис Київського університету права//2009/3. С. 55-59.
Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Видання 5-те, зі змінами: Навч. посібник / П. М. Рабінович. – К.: Атіка, 2001. – 368 с.
Скакун О. Ф. Теорія права і держави / О. Ф. Скакун. – К. : Алерта ; ЦУЛ, 2011. -520 c.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс) [Текст] : [підручник] / Скакун Ольга Федорівна – Харків: Еспада, 2006. – 776 с
Труба В.І., Притченко Р.С. Теорія держави і права [Текст] : [підручник] Васильєв А.С., Борщевський І.В., Іванов В.В., Канзафарова І.С. [та інш.]. – Х.: Одісей, 2007. – 448 с.
Москалюк О. В. // Подолання прогалин у конституційному праві // Часопис Київського університету права // 2018/4 C. 95-98
Цивільне право : підручник : у 2 т. – Т. 1 / [ред. В. І. Борисова та ін.]. – Х. : Право, 2011. – 656 с.
Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права : навч. по-сіб. – 3-тє вид., змін. й доп. / М. В. Кравчук. -Тернопіль : Карт-бланш, 2002. – 247 с.
Загальна теорія держави і права : підручник / [М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.] ; за ред. д-ра юрид. наук, проф. акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф. акад. АПрН України, О. В. Петришина. – Х. : Право, 2009. – 584 с.
Бірюков І. А. Цивільне право України. Загальна частина : підручник / І. А. Бірюков, Ю. О. Заїка. – К. : KHT, 2006. – 480 с.
Балюк М. І. // Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях) // Харків юридичний, 2008. – 708 с.
Кройтор В.А.//Застосування аналогії в цивільному судочинстві// Матеріали круглого столу, присвяченого 19-й річниці Європейського дня цивільного правосуддя 25 жовтня 2022 рік//с. 19-22
Погребняк С.// Прогалини в законодавстві та засоби їх подолання//Загальні проблеми правової науки//Вісник №1(72)//с. 44-56.
Карнаух Т. М. //Проблеми застосування правової аналогії у цивільному судочинстві України// НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 103. Юридичні науки//с. 106-108.
Попов Д. І. // Філософсько-правові засади застосування природного права при здійсненні судового угляду у випадку прогалин у законодавстві // Теорія, історія держави і права // Європейські перспективи // 2013 №4, С. 16-22.
Єфімов О. Правові засади підсудності цивільних справ. Юридична Україна. 2015. № 6. С. 29–39.
Ходыкин Р.М. Критерий наиболее тесной связи в международном частном праве / Р.М. Ходыкин // Московский журнал международного права. – М. : Международные отношения, 2002. – № 4. – С. 208–221. – [Електронний ресурс].
Кудашкин В.В. Принцип тесной связи в международном частном праве: теория и практика / В.В. Кудашкин // Законодательство и экономика. – 2004. – № 9. – С. 106–118.
Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації / В.І. Кисіль. – К. : Україна, 2000. – 478 с.
Загальна декларації прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року.
Європейська конвенція з прав людини (Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 04.11.1950). – Режим доступу: https://zako№.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

IІІ. Результати науково-правового дослідження

Застосування аналогії права та закону в цивільному процесі

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом [1].

Згідно з офіційним тлумаченням ч.1 ст. 55 в Рішенні Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97 ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене[3].

Як, у свою чергу, зазначає Головін А.С., конституційні засади судочинства – це закріплені у Конституції та конкретизовані у Законі «Про судоустрій та статус суддів», а також процесуальному законодавстві основні, фундаментальні положення про мету, завдання, способи і форму діяльності суду, а також форми діяльності інших учасників судового процесу для досягнення єдиного і необхідного результату здійснення правосуддя – винесення законного і обґрунтованого рішення суду і його виконання [4].

Як зазначає Колотова О.В. прогалини у праві є обʼєктивно існуючими недоліками в праві, які зумовлені повною або частковою відсутністю в ньому правового регулювання суспільних відносин, які знаходяться у сфері правового впливу. Основними ознаками, що характеризують прогалини у праві є:

1) повна або часткова відсутність правового регулювання суспільних відносин (випадку), які знаходяться у сфері правового впливу та які потребують правового регулювання;

2) оціночний характер прогалин у праві, позитивна оцінка наявності яких залежить від правосвідомості суб’єкта правозастосування;

3) прогалини в праві – це недолік у праві, відсутність у ньому того, що повинно бути необхідним його компонентом, що обґрунтовує необхідність подолання існуючого недоліку;

4) прогалини у праві є нетиповими ситуаціями та зумовлюють нетиповість правозастосовної діяльності, яка втрачає свою традиційну послідовність, як системи логічно пов’язаних, послідовних дій;

5) прогалини у праві є об’єктивними життєвими ситуаціями, які спричинені в наслідок об’єктивного розвитку суспільних відносин, а в деяких випадках суб’єктивних причин, пов’язаних з правотворчими та правозастосовними діями законодавчих, виконавчих та судових органів державної влади [5].

Прогалина у законодавстві – це, за визначенням П. М. Рабиновича, відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окреслюваній основними принципами права [6].

Як вказує О.Ф. Скакун прогалина у законі — повна або часткова відсутність необхідних юридичних норм у чинних законодавчих актах. Прогалина у праві — пропуск у правовому регулюванні конкретного виду суспільних відносин [7].

В.І. Труба, Р.С. Притченко визначають прогалину у праві як відсутність у праві нормативних установлень щодо тих чи інших життєвих обставин, які перебувають у сфері правового регулювання. Прогалина у праві може існувати у вигляді повної відсутності будь-якого регулювання відносин та у вигляді неповного регулювання [9].

Як зазначають В.І. Труба, Р.С. Притченко, правовими засобами подолання наявних прогалин у прав є аналогія закону, аналогія права і додаткове застосування правових норм [9].

Отже, суспільні відносини, не врегульовані законодавством, слід розглядати як прогалини у праві або в законодавстві. Вирішення таких прогалин можливе шляхом застосування аналогії права чи закону, однак окремі прогалини можуть бути усунуті лише шляхом внесення змін до законодавства.

Відповідно до ч. 9 та 10 ст. 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини [2].

Звернемось до науковців, щоб надати визначення понять «аналогія права» та «аналогія закону». Зрозуміти чи можливе застосування одного з цих варіантів.

Щодо припущення застосування аналогії, у цьому випадку можна погодитись із твердженням Москалюка О. В., а саме, слід пам’ятати, що застосування аналогії, крім встановлення факту наявності прогалини, потребує врахування низки умов, без дотримання яких порушуватиметься принцип законності.

Так, на теоретичному рівні загальновизнаним при застосуванні аналогії є необхідність врахування таких обставин: при аналогії закону схожість аналізованих обставин і обставин, передбачених нормою, яка регулює схожі відносини, повинна бути встановленою у розрізі суттєвих ознак вказаних обставин. Суттєвими ознаками є ті, які дозволяють судити про рівність, рівнозначність відповідних обставин. Звідси випливає, що застосування аналогічного закону (норми) до певних відносин не повинно суперечити правовій сутності, меті цих відносин; застосування аналогії права вимагає конкретизації принципів права, за допомогою яких відбувається подолання прогалини; висновки за аналогією недопустимі, якщо аналогія прямо заборонена законом; використання аналогії забороняється, якщо закон прямо пов’язує настання тих чи інших наслідків з певними обставинами; при використанні аналогії виключні закони і винятки із законодавства можуть прийматися до уваги лише тоді, коли аналізуються виключні обставини; положення, отримані в результаті застосування аналогії, не повинні суперечити приписам закону. Вони завжди мають охоплюватися принципами законодавства, слугувати цілям і завданням тієї чи іншої галузі права; застосування аналогії навіть опосередковано не повинно обмежувати існуючі права й свободи особи, порушувати її законні інтереси; фактичні і юридичні підстави використання аналогії, а також порядок її використання повинно бути спеціально обґрунтовано у правозастосовному акті [10].

Багато науковців надає й визначення «аналогії закону»:

Аналогія закону — це використання для подолання прогалин у праві норми тієї ж галузі права, яка регулює подібні суспільні відносини. Якщо така норма відсутня або якщо вичерпані всі можливості даної галузі для розгляду правового питання, допустимим є додаткове застосування правових норм суміжної, «спорідненої» галузі права. Це розглядається як «вищий рівень аналогії закону» . Якщо ж і це неможливо, то слід удатися до аналогії права, яка передбачає усунення прогалини шляхом розгляду даного питання на основі загальних засад, принципів і цілей законодавства [8].

Такої ж думки додержується В.І. Борисова, зазначаючи, що аналогія закону – це застосування до не врегульованих актами цивільного законодавства або договором цивільних відносин актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини [11].

Як пише М.В. Кравчук, аналогія закону – це рішення конкретної юридичної справи (за наявності прогалин у законодавстві) на основі правової норми, розрахованої не на дані, а на подібні відносини [12].

М.В. Цвік зазначає, що аналогія закону – це поширення в процесі правозастосування на конкретні неврегульовані правом життєві відносини, подібні тим, що потребують урегулювання в рамках даної галузі права за найсуттєвішими ознаками. «Подібність» відносин означає однотипність правового режиму їх регулювання [13].

Щодо «аналогії права» наукова доктрина містить такі визначення:

М.В. Цвік стосовно цього питання вважає, що аналогія права – це застосування до конкретних відносин загальних засад і сенсу законодавства у разі відсутності норм, що регулюють подібні за найсуттєвішими ознаками відносини. Це означає, що юридична справа вирішується на основі принципів права, таких як справедливість, гуманізм, юридична рівність, відповідальність за вину тощо, що переважно закріплені у відповідних статтях Конституції України або загальних положеннях законодавчих актів. Застосування аналогії права до конкретної справи не має у майбутньому обов’язкової сили при вирішенні інших подібних справ [13].

О.Ф. Скакун зазначає, що аналогія права – це застосування до суспільних відносин, не врегульованих нормативно-правовими актами, принципів права, загальних засад і змісту законодавства («духу» права). Це означає використання таких принципів права, як справедливість, гуманізм, рівність перед законом і судом, відповідальність за вину тощо, які закріплені в Конституції держави або в законах, у їх загальних положеннях [8].

Слід погодитися з Ю.О. Заїкою, який зазначає, що аналогією права слід вважати відсутність не лише прямих норм, але й аналогічних. Тобто, в такому випадку суд приймає рішення, виходячи із загальних засад цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно зазначати, якими засадами і змістом цивільного законодавства суд керувався, оскільки без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим [14].

Основним аргументом проти процесуальної аналогії його прихильники називають і загальновідомий принцип, згідно з яким на публічно-правові відносини (до яких належать і процесуальні) поширюється правило «заборонено все, що не дозволено законом» [16].

Суди – це органи державної влади, а тому відповідно до ст. 19 Конституції України повинні діяти лише в межах, визначених законом [16].

Із частини 2 ст. 19 Конституції України випливає заборона визначення за аналогією додаткових до встановлених Конституцією та законами повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також підстав та способів їх дій. У всіх цих випадках вважається, що відносини врегульовані правом, проте лише з негативного боку [17]

Як зазначає Карнаух Т.М. у своїй статті, з посиланням на М. Т. Авдюкова, аналогія у процесуальному праві є недопустимою, такою, що суперечить принципу законності, і стверджував, що суд може вчиняти лише такі дії, які передбачено законом, а невизначеність у компетенції суду може породити свавілля [18].

Крім цього, основа відповідного судочинства – це процесуальна форма. Саме вона визначальним чином впливає на діяльність усіх учасників процесу. Принцип процесуального формалізму є основним у процесуальному праві, оскільки саме через нього дістає свій вияв суворий імперативний метод публічного права, спрямований на забезпечення рівності сторін шляхом встановлення чітких, формально визначених, заздалегідь відомих «правил гри». Такий інститут, як процесуальна аналогія, здавалося б, підриває цей принцип, вносить елемент невизначеності й нестабільності у процесуальні відносини, відкриває шлях зловживанням цим інститутом, суддівському свавіллю [18].

Варто зазначити спостереження Балюк М. І., а саме що до позиції вчених, які наполягають на неможливості застосування аналогії в цивільному процесуальному праві, то вони зазначають: якщо немає процесуальної норми – не повинно бути й процесуальної дії, а прогалини (недоліки) у цивільному процесуальному праві повинні усуватися тільки в законодавчому порядку. Крім того, одним з елементів цивільного процесу є цивільна процесуальна форма, яка являє собою систему гарантій, реалізація якої можлива лише за неухильного дотримання всіх вимог, що пред’являються законом до дій суб’єктів процесуальних правовідносин [15].

Також правильним вважаємо вислів Попова Д. І., який зазначив, що законодавець визначив спосіб подолання законодавчих прогалин шляхом застосування аналогії, однак вона не може застосовуватися до відносин, які не передбачені законом або коли існує пряма вказівка законодавця на неможливість застосування аналогії (законодавча заборона). Виключає можливість застосування аналогії також імперативний характер ряду нормативно-правових приписів (які є практично у кожній галузі права) та випадки, коли закон пов’язує настання юридичних наслідків із наявністю конкретних норм. Також не може бути застосованою за аналогією норма, яка встановлює вичерпний перелік тих чи інших дій або обставин. У таких випадках необхідним є звернення до природного права як безпосереднього регулятора суспільних відносин [19].

Отже, деякі прогалини в законодавстві можуть бути усунуті судом за допомогою аналогії права чи закону. Аналогія закону передбачає застосування схожих правових норм до однорідних правовідносин, тоді як аналогія права охоплює ширше коло суспільних відносин. Однак аналогія не застосовується до прогалин, що стосуються суб’єктів владних повноважень, оскільки їхня діяльність регламентована чіткими нормами. Імперативні норми також не підлягають застосуванню через аналогію, оскільки вони встановлюють конкретний алгоритм дій без можливості вибору.

Наведені точки зору і аргументи науковців дозволяють дійти висновку про те, що аналогія процесуального закону та аналогія права можливі у застосуванні судом у випадках, коли йдеться про надання суб’єктам процесуальних правовідносин права на захист, а не коли йдеться про позбавлення їх цього права. А також принциповою умовою застосування як аналогії права, так і аналогії закону є прогалина у праві чи законі, відсутність правової норми, яка б регулювала ті чи інші правовідносини.

В той же час, згідно з положеннями статті 496 ЦПК України іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі – іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, крім випадків, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [2].

Окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав [2].

Відповідно до п.5 ч.2 ст. 293 ЦПК України, суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення [2].

Заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання, що визначено ч.1 ст. 316 ЦПК України [2].

Більш з тим, даною статтею також визначено, що підсудність справ за заявою громадянина України, який проживає за її межами, про встановлення факту, що має юридичне значення, визначається за його клопотанням ухвалою судді Верховного Суду [2].

З даного вбачається, що нормами ЦПК України однозначно та чітко встановлено порядок визначення підсудності справ окремого провадження щодо встановлення факту, що має юридичне значення.

Відтак, мова не може йти про прогалину у праві, з огляду на що аналогія права застосована бути не може.

Враховуючи, що принципи права і є тими загальними засадами, з яких суд виходить при застосуванні аналогії права, слід дійти висновку, що в цьому разі застосування принципу «більш тісного зв’язку» з певною територією означало б необхідність застосування аналогії права через відсутність врегулювання процесуальних відносин процесуальним законом.

Якщо розглядати дану ситуацію в контексті відсутності підтвердженого місця проживання іноземної особи більш логічним буде застосування аналогії закону в частині використання норми закріпленої ч. 2 ст. 316 ЦПК України, де вказано, що підсудність справ за заявою громадянина України, який проживає за її межами, про встановлення факту, що має юридичне значення, визначається за його клопотанням ухвалою судді Верховного Суду.

Таким чином, застосування аналогії закону в контексті заявлених правовідносин матиме наступний вигляд: підсудність справ за заявою іноземця, який не має зареєстрованого місця проживання на території України, про встановлення факту, що має юридичне значення, визначається за його клопотанням ухвалою судді Верховного Суду. Але для застосування аналогії закону в цьому разі необхідним має бути встановлення факту відсутності місця проживання іноземця в Україні.

Застосування аналогії закону у такий спосіб є логічним, оскільки використовуються норми закону, які регулюють саме правовідносини в частині порядку визначення підсудності справ окремого провадження щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Характеристика принципу «більш тісного зв’язку»

У доктрині немає єдиної позиції щодо правової природи закону найбільш тісного зв’язку. Окрім того, не знайшло єдиного пояснення питання про те, чим є вищевказаний закон: звичайною колізійною прив’язкою або самостійним принципом. На думку Р.М. Ходикіна, критерій найбільш тісного зв’язку має подвійну природу, а демаркаційною лінією в розмежуванні найбільш тісного зв’язку як принципу та колізійної норми є мета його використання. Якщо він використовується для застосування судом і в ньому вказується, що застосовується право, найбільш тісно пов’язане з договором, то це прив’язка колізійної норми, а якщо мається на увазі створення нової колізійної норми на підставі принципу найбільш тісного зв’язку з правовідношенням, то це принцип формування змісту колізійних норм [21].

На думку В.В. Кудашкіна, принцип тісного зв’язку є загальним принципом міжнародного приватного права, який визначає основоположні засади в правовому регулюванні міжнародних приватних відносин. Дослідник зазначає, що цей принцип перебуває над колізійним і матеріальним методами правового регулювання міжнародних приватних відносин, які відображають лише окремі сторони правового регулювання в цій сфері [22].

В.І. Кисіль зазначає, що, з одного боку, принцип тісного зв’язку – основа для формування гнучких колізійних норм, а з іншого – сам по собі «тісний зв’язок» не є чітким прив’язаним критерієм і може характеризуватись як колізійна норма, що перебуває на стадії становлення, або, скоріше, як матеріально-правова норма відсильного характеру, яка передбачає пошук оптимальних формул прикріплення [23, с. 107].

Поширена думка про віднесення критерію найбільш тісного зв’язку до «гнучких колізійних норм» (В.П. Звеков, О.В. Кабатова, Г.К. Дмітрієва та інші автори). Варто зазначити, що концепція застосування «гнучких колізійних норм» отримала значний розвиток на сучасному етапі у зв’язку з тим, що застосування «гнучких» критеріїв дає змогу встановити компетентний правопорядок з урахуванням усіх обставин контракту, а не за допомогою певного критерію, що характерно для «твердих» колізійних прив’язок.

Таким чином, визначення підсудності справ в окремому провадженні за заявами поданими іноземними громадянами, які не мають в Україні зареєстрованого місця проживання, за принципом «більш тісного зв’язку» з певною територією, коли обставини, що підлягають встановленню та дослідженню, при розгляді справи, найбільш тісно пов’язані з районом (територією), на яку поширюється юрисдикція суду за своєю суттю є застосуванням аналогії права. Але таким принципом мав би керуватися Верховний Суд при застосуванні ч. 2 ст. 316 ЦПК України, за якою підсудність справ за заявою громадянина України, який проживає за її межами, про встановлення факту, що має юридичне значення, визначається за його клопотанням ухвалою судді Верховного Суду. Тобто в цьому разі йшлося б про застосування аналогії процесуального закону для врегулювання процесуальних відносин щодо процедури визначення територіальної підсудності справи та аналогії права щодо визначення самої територіальної підсудності. Але аналогія права і аналогія закону в цьому разі були би застосовані Верховним Судом в межах його компетенції з метою здійснення правосуддя, а не місцевим судом з метою відмови у здійсненні правосуддя.

З вище зазначеного вбачається, що аналогія права в частині визначення підсудності справ в окремому провадженні за заявами поданими іноземними громадянами, які не мають в Україні зареєстрованого місця проживання, за принципом «більш тісного зв’язку» з певною територією, коли обставини, що підлягають встановленню та дослідженню, при розгляді справи, найбільш тісно пов’язані з районом (територією), на яку поширюється юрисдикція суду не може бути застосована місцевим судом до правовідносин щодо визначення підсудності справ окремого провадження про встановлення факту, що має юридичне значення за заявами іноземців, які не мають зареєстрованого місця проживання на території України, оскільки дані правовідносини чітко врегульовані нормами ЦПК України.

Окремо варто зазначити, що право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення основних прав, наданих конституцією або законом, а також право на доступ до правосуддя та справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом є одними із невід’ємних прав людини, які закріплені у Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (ст. ст. 8, 10).

Ця норма кореспондує з нормою Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), яка міститься в статті 6 «Право на справедливий суд».

При цьому Конвенція покликана гарантувати не теоретичні й ілюзорні, а практичні й ефективні права (див., mutatis mutandis, рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «Метьюз проти Сполученого Королівства» («Matthews v. the United Kingdom») [GC], заява № 24833/94, п. 34); право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним» (рішення у справі «Беллє проти Франції» («Bellet v. France»), заява № 23805/94, п. 36).

Ці міркування набувають особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини» («Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany», заява № 42527/98, п. 45) та рішення у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» («Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania»), заява № 76943/11, п. 86).

Порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції; ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» («Multiplex v. Croatia»), заява № 58112/00, п. 45, та «Кутіч проти Хорватії» («Kutic v. Croatia»), заява № 48778/99, п. 25).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Це право може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (рішення ЄСПЛ у справах «Мушта проти України», заява № 8863/06, п. 37; «Kreuz v. Poland», заява № 28249/95, п. 53; «Golder v. the United Kingdom», заява № 4451/70, п. 38, «Stanev v. Bulgaria», заява № 36760/06, п.п. 229-230). Зокрема, обов’язковому дотриманню підлягає застосування процесуальних повноважень вищими судовими інстанціями з позицій передбачуваності (прогнозованості) з точки зору учасників справи (рішення у справах «Мушта проти України», заява № 8863/06, п. 41, «Мельник проти України», заява № 23436/03, п. 26).

Крім того, у п. 38 рішення у справі «Golder v. the United Kingdom» (заява № 4451/70) ЄСПЛ зазначив, що оскільки Конвенція (див. статті 13, 14, 17 і 25) не містить визначення обмеження права на суд у вузькому сенсі цього слова, мовчазно допускається можливість обмеження цього права, але таким чином, щоб не зачіпало його основного змісту.

У зв’язку із вищезазначеним при вирішенні даної справи необхідно зважати, що позиція як першої та апеляційної інстанції, яка призвела до обмеження доступу до правосуддя заявниці-іноземної громадянки є неприпустимою.

Враховуючи викладене, слід дійти до висновку про те, що:

Аналогія права в частині визначення підсудності справ в окремому провадженні за заявами поданими іноземними громадянами, які не мають в Україні зареєстрованого місця проживання, за принципом «більш тісного зв’язку» з певною територією, коли обставини, що підлягають встановленню та дослідженню, при розгляді справи, найбільш тісно пов’язані з районом (територією), на яку поширюється юрисдикція суду не може бути застосована судами першої та апеляційної інстанції до правовідносин щодо визначення підсудності справ окремого провадження про встановлення факту, що має юридичне значення за заявами іноземців, які не мають встановленого місця проживання на території України, оскільки дані правовідносини врегульовані нормами ЦПК України.

У цьому разі йдеться про застосування саме Верховним Судом аналогії процесуального закону для врегулювання процесуальних відносин щодо процедури визначення територіальної підсудності справи та аналогії права – щодо визначення самої територіальної підсудності. Але аналогія права і аналогія закону в цьому разі були би застосовані Верховним Судом в межах його компетенції з метою здійснення правосуддя, а не місцевим судом з метою відмови у здійсненні правосуддя.

У випадку відсутності зареєстрованого місця проживання іноземної особи підсудність справ за заявою такої особи про встановлення факту, що має юридичне значення, варто визначати за її клопотанням ухвалою судді Верховного Суду.

Член Науково-консультативної ради при ВС,

доктор філософії права (к.ю.н.), доцент

Єфімов О. М.

21 січня 2025 року