Причинно-наслідковий зв’язок між неналежним виконанням зобов’язань за договором та збитками

Висновок науково-правової експертизи

з питань можливості наявності причинно-наслідкового зв’язку між неналежним виконанням зобов’язань за договором та збитками

м. Київ                                                                              7 жовтня 2024 року

Цей висновок науково-правової експертизи підготовлено на підставі Законів України «Про судову експертизу» та «Про наукову та
науково-технічну експертизу» від 10.02.1995 № 51/95-ВР, наказу Міністерства освіти і науки України «Про проведення державної акредитації фізичних та юридичних осіб на право проведення наукової та науково-технічної експертизи» від 12.01.2004 № 12, та звернення Товариства з обмеженою відповідальністю «Х» (ідентифікаційний код – хххххххх) в особі представника, адвоката ХХХХ із замовленням про проведення науково-правової експертизи стосовно питання про можливість наявності причинно-наслідкового зв’язку між певним діянням зі сторони Замовника за Договором про надання повного циклу послуг із виробництва насіння гібридних сортів кукурудзи (від поля до мішка) та заподіянням матеріальних втрат, збитків Виконавцю.

У зверненні від хх.хх.2024 Товариство з обмеженою відповідальністю «Х» просить надати висновок науково-правової експертизи з питання:

Чи може бути наявним причинно-наслідковий зв’язок між діяннями Замовника (порушення строків для повідомлення контрагента, передбачених п. 2.2 та 3.1 Договору, Додатку 2, 3 Договору, про зменшений обсяг лише 20% від законтрактованого) та заподіянням матеріальних втрат, збитків Виконавцю?

 

Висновок складено для подання до суду та інших установ.

 

 

Експерт про кримінальну відповідальність згідно із ст.384 КК України
за дачу завідомо неправдивого висновку попереджений.

 

_______________ Олександр ЄФІМОВ

 

 

Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV;
2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV;
3. Владимир Кудрявцев. «Противоправное бездействие и причинная связь», Советское государство и право 5 (1967): 38–44; Михаил Агарков и Дмитрий Генкин, ред., Гражданское право 2: 396 (Москва: Госюриздат, 1938).
4. Воронов В.Т. Каузальна детермінація і логічна конструкція судово-медичних причинно-наслідкових зв’язків/ В.Т. Воронов, С.В. Черкасов, Г.О. Легін//Укр. судово-медичний вісник. – 2006. – №19(2). – С. 34-38.
5. Гринько С. Д. Причинно-наслідковий зв’язок як об’єктивна умова виникнення деліктних зобов’язань в Україні / С. Д. Гринько // Університетські наукові записки. – 2010. – № 2. – С. 66-78.
6. Донська Л. Д. Причинний зв’язок у цивільному праві України: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Л. Д. Донська ; Одеська національна юридична академія. – О., 2006. – 20 c.
7. Енциклопедія державного управління : у 8 т. / Нац. акад. держ. упр.
8. Йоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву : моногр. Л. : Изд-во ЛГУ, 1955. 310 с.
9. Кадук О.О. Причинно-наслідковий зв’язок як елемент складу правопорушення в приватно-правових відносинах.
10. Карнаух Б. П. Причинний зв’язок у деліктному праві: концепція novus actus interveniens. Підприємництво, господарство і право. 2019. Вип. 9/219. С. 11–15.
11. Карнаух Б. П. Причинний зв’язок у деліктному праві: рефлексія над тестом «якби не». Проблеми законності. 2019. Вип. 147. С. 75–84. doi: https://doi.org/10.21564/2414-990x.147.174065.
12. Клочков А. В. Компенсация морального вреда как мера гражданско- правовой ответственности: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / А. В. Клочков. – Волгоград, 2004. – 168 c.
13. Красавчиков, О. А. Глава 44. Обязательства по возмещению вреда [Текст] / О. А. Красавчиков / / Советское гражданское право : [учебн.] В 2-х т. / под ред. О. А. Красавчикова. — М. : Высшая школа, 1985. — Т. 2. — 544 с.
14. Кудрявцев В.Н. К вопросу о причинной связи в уголовном праве. Советское государство и право. 1950. № 1.С. 37–45.
15. Курилюк Ю.Б. Причинний зв’язок як ознака об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 419 КК України. – Юридична наука №1, 2014.
16. Манукян В. И. Моральный вред: право, практика, опыт. – К.: Истина, 2008. – 288 с.
17. Отраднова О. О. Недоговірні зобов’язання в цивільному праві України : навч. посіб. [Текст] / О. О. Отраднова. — К. : Юрінком Інтер, 2009. — 240 с.
18. С.В. Куліцька. Особливості причинного зв’язку в зобов’язаннях по відшкодуванню (компенсації) шкоди, заподіяної внаслідок протиправної діяльності/бездіяльності органів судової влади. Вісник ОНУ ім. І. І. Мечникова. Правознавство. 2016. Т. 21. Вип. 1 (28)
19. Сліпченко С. О. Поняття законних очікувань як різновиду майна. Форум Права, 62(3). 66–76. DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.3883845.
20. Смирнов, В. Т. Общее учение о деликтных обязательствах в советском гражданском праве [Текст] : [учебн. пособ.] / В. Т Смирнов, А. А. Собчак. — Л. : Изд-во ЛГУ, 1983. — 152 с.
21. Табунщиков А. Т. Компенсация морального вреда в гражданском законодательстве Российской Федерации: дис. канд. юрид. наук.: 12.00.03 / Табунщиков Андрей Тихонович. – СПб., 2005. – 150 с.
22. Тархов В.А. Ответственность по советскому гражданскому праву. Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1973. 456 c.
23. Тимошенко Д.В. Щодо причинно-наслідкового зв’язку між протиправною поведінкою особи й упущеною вигодою. Проблеми цивільного права та процесу. 2019. С. 293–295.
24. Ушаков Д.М. Тлумачний словник. URL: http://www.dic/academic.ru/dic.nsf/ushakov/978458.
25. Философская энциклопедия. Т. 4. Причинность. – М.: Советская энциклопедия, 1967. – С. 370.
26. Хлонь О.М. Відповідальність та встановлення причинно-наслідкового зв’язку у правовому контексті. Молодий вчений, № 5 (81), травень, 2020.
27. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). – Т.1./ за ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Серія «Коментарі та аналітика». – Х.: Страйд 2009.;
28. Шварц, Х. И. Обязательства из причинения вреда [Текст] : [лекция для студентов ВЮЗИ] / Х. И. Шварц ; под ред. В. А. Рясенцева. – М., 1954. — 64с.
29. Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — 736 с. — ISBN 966-7492-05-2.

 

Алгоритм науково-правового дослідження

 

Цей науково-правовий висновок побудований за наступним алгоритмом:

 

1. Дослідження та аналіз доктринальних підходів до визначення причинного зв’язку.
2. Дослідження та оцінка теорій причинно-наслідкового зв’язку щодо визначення наявності причинно-наслідкового зв’язку.
3. Аналіз підходів для визначення та доведення причинно-наслідкового зв’язку та їх правове значення.
4. Дослідження юридичної природи збитків.
5. Висновки.

 

Дослідження та аналіз доктринальних підходів до визначення причинного зв’язку.

 

О.О. Отраднова зазначає, що «причинно-наслідковий зв’язок між діями особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями. Відсутність причинного зв’язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а спричинена якимись іншими обставинами» [17].

Отже, діяння контрагента за договором має бути протиправним, тобто вчиненим, зокрема, всупереч умовам договору. Це протиправне діяння контрагента може набувати різних форм, зокрема:

1. Невиконання зобов’язання – контрагент повністю не виконує свої договірні обов’язки.
2. Неповне виконання зобов’язання – контрагент виконує свої зобов’язання лише частково або неналежним чином.
3. Одностороння зміна умов зобов’язання – контрагент в односторонньому порядку змінює умови договору без згоди іншої сторони.

З іншого боку, важливо, щоб неналежне виконання зобов’язання було викликано саме діями або бездіяльністю контрагента. Навіть за наявності несприятливих обставин для нього, контрагент має можливість вирішити, як діяти – порушуючи чи не порушуючи умови договору. Однак, якщо причиною порушення є зовнішні обставини, що унеможливили виконання зобов’язань, його дії не можна вважати повністю залежними від його волі.

Тобто, якщо порушення сталося внаслідок обставин, на які контрагент не мав впливу (до прикладу, вплив форс-мажору), то його дії не можна вважати протиправними.

Однак, важливо зазначити, що остаточне рішення про виконання чи порушення умов договору залишається за контрагентом, навіть якщо на це впливають зовнішні обставини. Таким чином, для встановлення наявності або відсутності протиправності поведінки контрагента слід провести ретельний аналіз об’єктивних умов, у межах яких він діяв.

Така позиція підкреслює важливість аналізу об’єктивних умов, у яких діяв контрагент, для встановлення наявності чи відсутності протиправності його поведінки.

Про це також пише Б.П. Карнаух: «Причинність можна уявити у вигляді нескінченного ланцюга, де кожна ланка є наслідком попередньої і причиною наступної. З природничої точки зору причина причини є причиною наслідку. Проте з точки зору права нескінченний ланцюг не може бути юридично значущим. Для того, аби бути підставою деліктної відповідальності, причинний звʼязок має бути досить наближеним. Однак це в жодному разі не слід розуміти так, що лише безпосередній (найближчий) наслідок поведінки є юридично релевантним. Так, поведінка особи може викликати цілу послідовність подій, яка лише в кінцевому підсумку призводить до завдання шкоди потерпілому» [10].

Іншими словами, існує межа, за якою відповідальність за наслідки подій не може бути покладена на особу, оскільки ці наслідки стають занадто віддаленими або непрямими.

Проте, варто врахувати, що юридична релевантність не обмежується тільки найближчою ланкою причинного ланцюга. Поведінка особи може викликати низку подій, які лише згодом призводять до шкоди. Отже, для встановлення відповідальності важливо оцінити, наскільки ця низка подій є передбачуваною або ймовірною.

Якщо ж звернутись до тлумачного словника Д.М. Ушакова, то причина тут визначається як явище, обставина, яка слугує підставою чогось або зумовлює появу іншого явища [24].

І.В. Спасибо-Фатєєва вказує, що «у науці цивільного права існують декілька концепцій щодо характеру причинного зв’язку, який має юридичне значення для цивільно-правової відповідальності. Основними з них є:

• теорія, що заснована на філософських категоріях можливого та дійсного;
• теорія необхідного та випадкового причинного зв’язку та теорія, заснована на категоріях прямого та опосередкованого причинного зв’язку.

Причиною вважається обставина, яка безпосередньо викликала певний результат. Умова – це тільки певна ланка в ланцюжку певних обставин, яка якимось чином пов’язана з результатом. За відсутності обставин умов негативні наслідки все одно виникли б, а без обставин-причин відповідні наслідки не настали б.

Отже, неправомірна поведінка певної особи визнається причиною шкоди тільки в тому разі, коли вона для завдання шкоди є такою умовою, відсутність якої виключає виникнення шкоди.

Іншими словами, не є причиною завданої шкоди така поведінка (хоча й неправомірна), за відсутності якої, негативні наслідки все одно були б спричинені» [27].

Тож, для цивільно-правової відповідальності вирішальним є встановлення такого причинного зв’язку, при якому шкода була б неможливою без наявності конкретної неправомірної поведінки. Якщо ж шкода могла б виникнути незалежно від цієї поведінки, така поведінка не визнається причиною шкоди, навіть якщо вона є неправомірною. Ця концепція підкреслює важливість точного визначення причинності для справедливого розподілу відповідальності.

У цьому аспекті доцільно згадати про доктрину правомірних очікувань, яка може бути застосована як різновид майна у сфері приватних правовідносин.

Так, контрагент по договору, очікуючи належне виконання іншою стороною зобов’язань за договором, здійснює певні витрати в очікуванні перетворення їх у відповідний актив після виконання іншою стороною своїх зобов’язань. Такі витрати накопичуються і створюють певний «майбутній» актив.

Як вірно підмічає С.О. Сліпченко, «якщо законні очікування – це актив, а економічна цінність останнього дозволяє в юриспруденції віднести його до майна, то логічним є висновок, що законні очікування – це таке майно, яке пов’язане з майбутніми майновими вигодами» [19].

С.О. Сліпченко також зазначає про те, що «розглядуване благо є наявним активом, тобто наявним майном, пов’язаним із майбутніми майновими вигодами. Тому слово «очікування», яке використано в назві даного різновиду майна, має сприйматися не буквально, а як елемент умовної назви. Правомірно очікувані наслідки (те, що очікується) та самі законні очікування, хоча й пов’язані між собою, але не тотожні. Існування одного з них виключає одночасного існування іншого. Так, доти, доки існують законні очікування, очікувані наслідки ще не виникли. Останні «існують» у вигляді майбутніх об’єктів. Як тільки майбутні об’єкти (наслідки, які правомірно очікуються) стають наявними, то законні очікування зазвичай припиняються (зникають)» [19].

Тож, невиконання іншою стороною договору своїх зобов’язань призводить до неможливості використати вже понесені витрати (приготування до виникнення майбутнього активу), а отже й втрати такого активу, що цілком може вважатися втратами майна, які є збитками.

Враховуючи те, що ця доктрина базується на тому, що контрагент, укладаючи договір та очікуючи належного виконання зобов’язань іншою стороною, здійснює певні витрати та інвестиції з розрахунком на отримання вигоди у майбутньому – такі витрати не є безповоротними, адже вони спрямовані на створення майбутнього активу, який виникає внаслідок виконання договору іншою стороною. І перетворюються вони у безповоротні внаслідок невиконання іншою стороною договору своїх зобов’язань за ним.

Проблема виникає тоді, коли інша сторона не виконує своїх договірних зобов’язань. У такому випадку всі витрати, які контрагент поніс в очікуванні майбутнього активу, фактично втрачають свій сенс. Це призводить до втрати не тільки витрат, але й очікуваного активу, що мав би виникнути внаслідок виконання договору, що може слугувати підставою для стягнення компенсації за втрату майбутнього активу, оскільки такі очікування є економічно цінними і можуть мати значний вплив на фінансовий стан контрагента.

Отже, доктрина правомірних очікувань може слугувати для підсилення захисту сторони, яка зазнала збитків, і підкреслює важливість виконання договірних зобов’язань для збереження економічної стабільності та забезпечення справедливого розподілу ризиків у договірних відносинах.

 

Х. І. Шварц відзначав, що «причинність – це лише мала частка зв’язку між явищами і речами, але частка не суб’єктивного, а об’єктивного реального зв’язку» [с. 10, 28].

О.О. Красавчиков визначав причинний зв’язок між поведінкою заподіювача шкоди і завданою шкодою як вираження об’єктивного зв’язку між діями заподіювача і наслідком його дій, тобто зв’язку між причиною і наслідком [с. 354-355, 13].

 

Об’єктивність у контексті договірних відносин означає, що сторони повинні діяти з урахуванням реальних обставин та інтересів одна одної. Ключовим аспектом є те, що одна сторона може нести збитки через неналежне виконання зобов’язань іншою стороною, якщо вона не була вчасно попереджена про можливість такого невиконання. З цієї причини в договірній практиці широко використовується механізм попереднього повідомлення про неможливість виконання зобов’язань, повну або часткову відмову від договору, що надає іншій стороні можливість уникнути втрат або мінімізувати їх.

Встановлення строку попереднього повідомлення є важливим елементом захисту інтересів сторін договору. Воно дозволяє стороні, яка могла б зазнати збитків, вжити необхідних заходів для їх попередження. До прикладу, попередження постачальника про відмову від нетривкого товару за годину до поставки є недоцільним, оскільки підготовка товару до постачання триває довше, і такий строк не дає постачальнику можливості знайти інший спосіб реалізації цього товару.

Подібно, у договорах найму часто передбачається, що наймач зобов’язаний повідомити про розірвання договору заздалегідь – за місяць, що надає суб’єктивну можливість наймодавцеві знайти нового наймача. У цьому випадку, для попередження виникнення збитків, може бути покладено обов’язок на наймача оплатити певний строк найму, навіть, якщо наймач протягом цього строку вже не користується майном.

Зазначені умови договору мають на меті захист економічних інтересів сторін. Якщо одна зі сторін своєчасно не отримує попередження про можливе невиконання зобов’язань, вона втрачає можливість діяти на випередження, що призводить до збитків або втрати майбутніх активів.

Отже, механізм попереднього повідомлення є важливим для забезпечення стабільності договірних відносин і справедливого розподілу ризиків.

 

М. Агарков та В. Кудрявцев ввели в обіг поняття типового причинного зв’язку, основним елементом якого є можливість передбачення наслідку особою.

Основна ідея цієї концепції полягає в тому, що сторона договору має можливість передбачити певні наслідки своєї поведінки або бездіяльності. Це передбачення є ключовим елементом для визначення відповідальності за порушення договірних зобов’язань. Важливим аспектом типового причинного зв’язку є те, що наслідки порушення повинні бути такими, які можна було передбачити.

У цьому контексті важливу роль відіграють строки попереднього повідомлення, що передбачені у договорі. Зазначені строки дозволяють уникнути непередбачених збитків, даючи можливість іншій стороні адаптувати свою діяльність і мінімізувати потенційні втрати.

«Попереджувальні» строки є інструментом, який дозволяє сторонам контролювати ситуацію і діяти на випередження, щоб запобігти завданню шкоди. Якщо одна зі сторін заздалегідь повідомляє про неможливість виконання своїх зобов’язань, інша сторона має час змінити свої дії задля уникнення витрат або збитків.

Приклад із постачанням морозива ілюструє цей принцип на практиці: якщо покупець своєчасно повідомить продавця, що не зможе прийняти всю партію, продавець зможе уникнути збитків від псування продукції, оскільки він не відвантажить зайвий обсяг. Таким чином, вчасне попередження дозволяє сторонам запобігти шкоді, яка могла б виникнути внаслідок непередбачуваних дій чи рішень контрагента.

Отже, типове передбачення наслідків і своєчасне повідомлення сприяють підвищенню договірної стабільності та мінімізації ризиків.

 

Варто зазначити, що розгляд причинно-наслідкового взаємозв’язку також можливий у двох напрямках, що передбачено енциклопедією державного управління. Як зазначається, «прямий зв’язок – це безпосередня пряма комунікація та дія або подія, за якої, залежно від причини, маємо певний наслідок. Зворотний зв’язок в широкому розумінні означає відгук у відповідь, реакцію на яку-небудь дію або подію. Він є основою саморегулювання і розвитку систем, пристосування до змінних умов їх функціонування [с. 229, 7].

 

На думку Ю.Б. Курилюка, визначення причинного зв’язку збігається зі встановленням конкретних юридичних фактів: причиною та наслідком. Він вказує, що причинний зв’язок виконує роль з’єднувальної ланки між суспільно небезпечним діянням і наслідками. Його можна уявити у вигляді ланцюга тих явищ, що об’єктивно обумовлюють перехід від протиправного діяння до його результату, а тому простежити співвідношення діяння та спричиненої (завданої) ним шкоди можна шляхом аналізу причинного зв’язку між ними [с. 72-73, 15].

У юридичній енциклопедії поняття «причинний зв’язок» розкривається як «об’єктив, зв’язок між явищами, коли одне явище (причина) породжує, зумовлює виникнення ін. явища (наслідку). Засобами встановлення П. з. є практика, досвід, експеримент, спостереження. За цив. і крим. зак-вом П. з. –  одна з підстав відповідальності юридичної. Встановлення П. з. між протиправним діянням і шкідливими наслідками в ряді випадків не становить труднощів, оскільки він очевидний. Проте іноді розвиток причинності відбувається не за схемою: «причина — наслідок». Причинно-наслідковий зв’язок може бути ускладнений різними обставинами. Це вимагає спец. знань і проведення суд. експертизи. Важливо, щоб П. з. був пов’язаний з виною особи, яка вчинила правопорушення» [29].

 

У договірних відносинах причинно-наслідковий зв’язок (зв’язок за схемою «причина – наслідок») відіграє вирішальну роль у визначенні відповідальності сторін за невиконання або неналежне виконання зобов’язань. Цей зв’язок виникає між неправомірною поведінкою однієї зі сторін і негативними наслідками для іншої сторони договору, які настали саме через це порушення. Суть причинно-наслідкового зв’язку полягає в тому, що навіть за наявності додаткових або ускладнюючих обставин, які впливають на ситуацію, цей зв’язок залишається діючим і не втрачає своєї юридичної значущості.

Наприклад, коли для однієї зі сторін договору настають несприятливі обставини, такі як зміна ринкових умов або погіршення економічної ситуації, це не звільняє її від відповідальності за невиконання своїх зобов’язань.

З юридичної точки зору, причинно-наслідковий зв’язок має ключове значення для встановлення відповідальності. Він забезпечує можливість іншій стороні вимагати компенсації за збитки, що виникли через невиконання договору іншою стороною, навіть якщо ці збитки є наслідком поєднання кількох факторів, серед яких є і зовнішні обставини. Головним є те, що сам факт порушення умов договору залишається визначальним для встановлення збитків, а наявність додаткових чинників не скасовує відповідальності сторони.

 

Варто погодитись з думкою О.М. Хлонь, який вказував, що «складність дослідження причинно-наслідкового зв’язку полягає в вірогіднісному значенні цієї категорії, оскільки відповідний зв’язок далеко не завжди є очевидним і підлягає однозначному доказуванню. Причинний зв’язок може бути пов’язаний із такими фактами чи подіями, які не мають вирішального значення, що також ускладнює процес встановлення істини по справі» [26].

Однак, сам факт встановлення в договорі обов’язку заздалегідь повідомити про відмову від зобов’язання чи його зміну за межами певного строку, свідчить про те, що сторони узгодили, що повідомлення в межах вказаного строку (тобто запізно) однозначно призведе до збитків, завданих іншій стороні, яка не повідомлена завчасно.

 

В.Н. Кудрявцев розглядав концепцію причинного зв’язку як сукупність необхідних та випадкових зв’язків, та вважав, що відповідальність має наступати незалежно від того, які причини необхідні або випадково його обумовили.

На думку В.А. Тархова, всі явища в природі і суспільстві взаємообумовлені та кожний причинний зв’язок може мати значення, а отже якщо він для розв’язання питання про відповідальність не має суттєвого значення, то такий причинний зв’язок повинен бути виключений з умов відповідальності [с. 111, 22].

 

У договірних відносинах суттєвим аспектом є очікування належного виконання зобов’язань з боку кожної сторони. Це означає, що кожна сторона має право розраховувати на те, що інша сторона виконає свої зобов’язання у відповідності з умовами договору. Важливість цього очікування полягає в тому, що воно дозволяє сторонам планувати свої дії та витрати з урахуванням запланованих дій іншої сторони. І такі витрати не будуть здійсненні безрезультатно.

Коли сторони укладають договір, вони формують певні сподівання щодо того, як буде виконано договір, і таке очікування має суттєве значення, оскільки дозволяє кожній стороні приймати рішення і здійснювати витрати, передбачаючи, що договір буде виконаний відповідно до домовленостей.

Вищезазначене узгоджується зі ст.526 ЦК України, відповідно до якої «зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться».

Отже, неналежне виконання іншою стороною своїх зобов’язань за договором спричинює неефективність (втрату результату) зазначених вчинених дій, а отже й витрат, понесених задля їх вчинення.

 

В.Т. Воронов наголошує на тому, що «причинний зв’язок (причинна детермінація) існує в природі об’єктивно, не зводиться до логіки причинності, однак може бути проаналізований за допомогою логіко-ретроспективного причинно-системного моделювання. Доведено, що як у фундаментальних, так і прикладних науках, необхідний логічний, науково обґрунтований аналіз каузальних (причинних) відносин» [4].

За філософською енциклопедією, причинність трактується як генетичний зв’язок явищ, в якому одне явище – причина, за наявності певних умов, виробляє, породжує інше явище – наслідок [25].

З цього можна зробити висновок, що причинний зв’язок є об’єктивною складовою природи, яка не зводиться лише до логіки причинності. Причинність розглядається як генетичний зв’язок, в якому одне явище (причина), за наявності певних умов, породжує інше явище (наслідок). Це дозволяє визначити, як і чому певні події чи явища виникають як результат впливу попередніх факторів, і таким чином формує основу для логічного і наукового аналізу причинних відносин у різних наукових дисциплінах.

 

С.В. Куліцька впевнена, що «об’єктивний причинний зв’язок, як умова відповідальності, виконує функцію визначення об’єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння» [18].

Однак, варто зауважити, що не слід зосереджуватись лише на єдиному визначенні причинно-наслідкового зв’язку. Поняття причинно-наслідкового зв’язку зазнає трансформацій під впливом розвитку економіки та технологій. Про це також вказує В. І. Манукян: «поняття причинно-наслідкового зв’язку зазнає змін у зв’язку з розвитком економіки та технологій. В літературі з’явилася і розвивається теорія «створення умов для заподіяння шкоди». Така концепція заподіяння шкоди дозволяє ускладнювати причинно-наслідкові зв’язки аж до «останньої» ланки, тобто до особи, з чиєї недбалості був (міг бути) «запущений» механізм заподіяння шкоди [c. 53, 16].

 

О. С. Йоффе зазначає, що «природного причинно-наслідкового зв’язку при неодержаних прибутках (упущеній вигоді) немає, а є спеціальний юридичний причинно-наслідковий зв’язок, відмінний від загально-філософських уявлень про нього. Коли, наприклад, автомашина, що належить таксомоторному парку, будь-ким пошкоджується, то між причиною, яка призвела до її поломки, і самим фактом пошкодження машини ще можна встановити природний зв’язок. Але який «природний зв’язок речей» існує між фактом пошкодження таксі й неодержанням певного прибутку таксомоторним парком протягом часу, коли машина стояла на ремонті? Неодержаний прибуток є збитком, який, на відміну від позитивної шкоди в майні, не має, якщо можна так висловитися, своєї «природної підстави», а становить собою тільки суспільну категорію. Перед нами причинний зв’язок, який не вичерпується «природним зв’язком» між речами й не може бути зведений до нього» [с. 217, 8].

 

У випадку договору контрактації сільськогосподарської продукції заготівельник (контрактант), укладає угоду на постачання певної кількості продукції від виробника, у той час, цей контракт включає умови про обсяг продукції, якість та строки/терміни постачання. Контрактант планує реалізувати цю продукцію покупцеві з певною націнкою, що забезпечує йому прибуток.

Однак, якщо виробник відмовляється виконати свої зобов’язання, навіть при неможливості постачання продукції, це має негативний вплив на контрактанта. Така відмова є причиною недоотримання запланованої націнки. Контрактант не отримує продукцію, що призводить до неможливості реалізації продукції покупцеві з передбаченою націнкою. Як наслідок, контрактант зазнає збитків, включаючи втрату очікуваного прибутку та можливі додаткові витрати, пов’язані з пошуком альтернативних постачальників або компенсацією збитків.

Отже, відмова постачальника від постачання продукції, навіть якщо це може бути економічно невигідно для нього, прямо впливає на можливість контрактанта отримати націнку і відповідно веде до збитків та упущеної вигоди.

 

Дослідження та оцінка теорій причинно-наслідкового зв’язку щодо визначення наявності причинно-наслідкового зв’язку.

 

О.О. Отраднова виділяє три основних теорії до визначення причинного зв’язку: «сформувалося кілька основних підходів (теорій) до визначення юридично значимого причинного зв’язку, необхідного й достатнього для притягнення заподіювача шкоди до відповідальності:

– теорія рівноцінних умов (condition sine qua non) (Т. Гоббс, М. Бурі);

– теорія необхідної умови (К. Біндінг, П. Ертманн);

– теорія адекватного заподіяння (М. Рюмелін, І. Кріз)» [с. 74-75, 17].

Л.Д. Донська щодо цього вважає, що «єдиною прийнятною у сфері цивільного права концепцією причинного зв’язку є теорія, що отримала назву conditio sine gua non. Ця теорія в цивільному праві має застосовуватися з урахуванням розробленої А.Н. Трайніним концепції «ступенів завдання». При спричиненні наслідків двома чи декількома самодостатніми чинниками для встановлення причинного зв’язку між одним з чинників та наслідком необхідно абстрагуватися від решти чинників, а при пов’язаності одного з чинників із наслідками через інший чинник слід дати відповідь на питання про те, чи є будь-яка залежність другого чинника від першого» [6].

При цьому, Л.Д. Донська вказує, що при правозастосуванні можна використовувати виключно одну концепцію, бо різні концепції причинного зв’язку дають підстави для різних висновків про наявність чи відсутність причинного зв’язку. Різні концепції можна використовувати тільки тоді, коли вони за змістом є однаковими, а лише викладаються різними словами [6]. Тож, оскільки йдеться про концепції причинного зв’язку, а не про концепції його відсутності, що вже є нелогічним, слід розуміти Л.Д.Донську саме у тому сенсі, що застосовувати треба саме ту концепцію, яка є найбільш релевантною у відповідній ситуації та найглибше і найбільш обґрунтовано підтверджує наявність такого причинного зв’язку, і не використовувати ті концепції, які можуть поставити під сумнів наявність такого причинного зв’язку. До того ж в межах кілька епізодів завдання збитків в межах тих самих чи подібних правовідносин має бути використана одна, а не різні концепції, навіть якщо їх застосування має наслідком подібний результат.

 

С. Д. Гринько [c. 67-71, 5], О. І. Клочков [c.69-70, 12], А. Т. Табунщиков [c. 59-60, 21] та інші виділяють такі чотири основні теорії вчень про причинний зв’язок, кожна з яких, базуючись на різних філософських концепціях, розглядає з більшою чи меншою повнотою і науковою обґрунтованістю проблему причинності у цивільному праві:

1) теорія прямого (безпосереднього) причинного зв’язку (condicio sine qua non) – причиною протиправного результату може служити будь-яка обставина, при відсутності якої результат не настав би;

2) теорія прямого і непрямого причинного зв’язку – протиправну поведінку особи можна вважати причиною настання результату тільки в тому випадку, коли вона прямо (безпосередньо) пов’язана з цим результатом, наявність непрямого (опосередкованого) причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи і результатом, що настав, означає, що дана поведінка лежить за межами конкретного випадку, а отже, і за межами юридично значимого причинного зв’язку;

3) теорія необхідного і випадкового причинного зв’язку – дії людини лише тоді визнаються причиною даного результату, коли зв’язок цієї дії з даним результатом є проявом «необхідності», «закономірності», а не носить характер «випадкового» ланцюга подій, випадкові результати знаходяться поза меж знань, і , відповідно, не повинні враховуватися правом;

4) теорія можливості і дійсності – одні факти створюють лише можливість настання протиправного результату, а інші перетворюють цю можливість у дійсність.

Отже, слід дійти висновку про те, що причинний зв’язок у цивільному праві розглядається через різні теоретичні перспективи, які пропонують різні підходи до визначення і аналізу причинності. Одні теорії акцентують увагу на безпосередньому впливі обставин на результат, визнаючи будь-яку обставину, без якої результат не був би можливий, як причину. Інші теорії розрізняють прямий причинний зв’язок, який має безпосередній вплив на результат, і непрямий, який може бути опосередкованим і не завжди має юридичне значення.

Також існує підхід, що фокусується на тому, що дії повинні бути частиною закономірного ланцюга подій, а не випадкових обставин, які правова система не може враховувати. Крім того, деякі теорії розглядають причинність у контексті можливості та дійсності, де окремі факти можуть лише створювати умови для результату, тоді як інші факти перетворюють ці умови на реальність.

Так, наприклад, витрати, які несе контрагент за договором, що розраховує на належне виконання зобов’язань іншою стороною та пов’язує ці витрати саме з наслідками виконання договору іншою стороною, перебувають у прямій залежності з діями іншої сторони. Своєчасне попередження іншою стороною про неможливість виконання зобов’язань за договором є тією обставиною, яка усуває несення витрат контрагентом, та як наслідок усуваються збитки такого контрагента.

Прихильниками теорії необхідних і випадкових причинних зв’язків були В. Т. Смірнов і А. О. Собчак. На їх думку, правильні висновки про особливості прояву причинного зв’язку в правовідношеннях можна зробити лише спираючись на наступні положення про причинність:

– причинний зв’язок існує там, де є тимчасова послідовність явищ. Причина завжди передує наслідку, а останній це тільки та зміна в зовнішньому світі, яка створюється дією причин. Від причини до наслідку

– такий безпосередній шлях розвитку, будь-якого причинно-наслідкового зв’язку. Від наслідку до причини – це шлях виявлення причини наслідку;

– причина з необхідністю породжує свій наслідок; там, де зв’язок наслідку з дією, що йому передувала, випадковий, взагалі немає причинного зв’язку, а є проста послідовність подій;

– причина і наслідок мають значення відносно конкретного випадку, тому потрібно ізолювати окремі явища із загальної системи взаємозв’язків (взаємодій): одне – як причину, а інше – як наслідок;

– при виявленні причинно-наслідкових зв’язків у суспільних (в тому числі й правових) відносинах необхідно розрізняти суспільні та звичайні причини, тобто юридично-значиму причину, якою завжди є поведінка людини, та звичайний зв’язок подій, пов’язаний з наслідком; при постановці питання про відповідальність звичайна низка подій (обставин) в кожному конкретному випадку повинна вивчатися з точки зору того, яке місце в ній займає людина, а саме необхідно враховувати, насамперед, суспільні наслідки поведінки його учасників [20].

 

Враховуючи, що правовідносини є невід’ємною частиною специфічних суспільних відносин, то незалежно від того, як саме виступає сторона у цих правовідносинах: як фізична особа чи як юридична особа, дії завжди вчиняються та виникають внаслідок дій фізичних осіб, які можуть виступати як від свого імені, так і від імені юридичних осіб.

У випадку неналежного виконання зобов’язань за договором, одна сторона створює передумови для негативних наслідків для іншої сторони, а саме перетворює приготування до вчинення дій (створення майбутнього активу) іншою стороною з потенційного активу на втрату (збитки).  Тобто ті приготування (витрати на них), які вчинила сторона договору, сподіваючись на належне виконання іншою стороною своїх обов’язків, саме в результаті неналежного виконання зобов’язань іншою стороною, перетворюються на збитки, оскільки втрачається та мета, з якою ці приготування були здійснені, а отже ці приготування (витрати на них) були понесені дарма, безрезультатно.

 

Аналіз підходів для визначення та доведення причинно-наслідкового зв’язку та їх правове значення.

 

О.О. Кадук зазначає, що для формування підходів для виявлення причинно-наслідкового зв’язку варто розглянути підходи, які використовуються в різних правових системах, судову практику різних країн, а також справи Європейського суду справедливості. В англійському договірному праві існує принцип, встановлений у 1854 р. у справі «Hadley v. Baxendale», який полягає в тому, що сторона, яка завдала збитків, відповідальна лише за ті збитки, які вона могла передбачити. Цей принцип закладено і в статті 74 Віденської Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, за якою розмір збитків не може перевищувати той, який сторона, яка порушила договір, могла б передбачити. З договірного права цей принцип перекочував у деліктне право. Критерій передбачуваності наслідків, який існує в договірному праві, у деліктному праві набув форми типового причинного зв’язку. Пояснити його можна на вже згадуваному прикладі з водієм авто та пішоходом. Якщо в результаті неправомірних дій водія пішохід не потрапить на зустріч, у результаті чого якась особа недоотримає якийсь прибуток, то такий наслідок не можна передбачити і тому він є нетиповим і непередбачуваним. Тобто причинно-наслідкового зв’язку може не бути також у випадку, коли ця шкода є надто віддаленою (too remote) [9].

Водночас, якщо господарським договором передбачено строк для попередження стороною іншої сторони про відмову чи зміну у зобов’язанні, то сам той факт, що сторони такий строк застерегли в договорі є доказом того, що несвоєчасне попередження однією стороною дозволяє передбачити виникнення збитків для іншої сторони.

У цьому контексті важливо знову звернутися до концепції «завчасного» попередження про можливість неналежного виконання або неможливість належного виконання зобов’язання. Зокрема, шкода може бути визнана надто віддаленою тільки в тому випадку, якщо одна зі сторін заздалегідь повідомила іншу про можливі проблеми з належним виконанням або неможливість його виконання. «Завчасність» у даному випадку означає той період часу, який сторони погодили як прийнятний, а отже як такий, дотримання якого дозволяє уникнути збитків або ж попередити їх.

Коли ж сторона не дотримується встановленого строку для попередження про можливі порушення, то це матиме наслідком завдання шкоди, якої сторона не може уникнути, і за яку сторона має понести відповідальність.

Це підкреслює важливість чіткого визначення строків попередження в договорі, що дозволяє обом сторонам узгодити і забезпечити своєчасне реагування на можливі труднощі. Під час укладення договору сторони повинні досягти згоди щодо всіх істотних умов, включаючи строк попередження, як це передбачено ст.638 ЦК України, щоб уникнути непередбачених і надто віддалених наслідків шкоди.

Адже згідно з ч.1 ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

 

Як зазначає О.О. Кадук, «дуже подібною до концепції передбачуваного, типового причинного зв’язку є німецька теорія адекватного причинного зв’язку (Adäquanztheorie). Згідно з цією теорією такий зв’язок між діями чи бездіяльністю правопорушника та завданими збитками існує, якщо такі його дії чи бездіяльність спричинили збитки за звичайного перебігу подій, без врахування певних специфічних наслідків. Наприклад, настання форс-мажорних обставин, тобто таких обставин, які не залежать від волі сторін та, водночас, позбавляють їх об’єктивної можливості виконати свої зобов’язання.

Отже, причинно-наслідковий зв’язок не може існувати, коли наслідки були непередбачуваними. Проте не варто плутати суб’єктивну сторону правопорушення та об’єктивну сторону, до якої належить причинно-наслідковий зв’язок. Тобто, вирішуючи, чи могла особа передбачити той чи інший наслідок, варто зважати не на конкретну людину у справі, а на середньостатистичну особу (reasonable bystander). Наслідки також не повинні бути конкретними, варто лише зважати на те, що заподіювач шкоди розумів, що може завдати шкоду певного характеру, близького до того, який фактично було завдано» [9].

У такому разі важко не погодитися з тим, що сторони договору, які узгоджують строк на повідомлення однією стороною іншої про зміну у зобов’язанні, мають на увазі щось інше, аніж намір уникнути збитків.

 

Саме передбачуваність наслідків і закладається в умови договору, коли сторони встановлюють певний строк для попередження іншої сторони про неможливість належного виконання чи можливість неналежного виконання зобов’язань за договором.

Тобто сторони погоджуються з тим, що несвоєчасне попередження про неможливість належного виконання чи можливість неналежного виконання зобов’язань за договором є тією підставою, яка підтвердить те, що сторона, яка вчиняє таке порушення передбачає (не може не передбачати) настання негативних наслідків для іншої сторони. Інакше обумовлення такого строку втрачало би сенс.

 

Б.П. Карнаух наголошує на такому: «Відправною точкою дослідження причинності є тест «якби не» («but for» test). Його суть така: А є причиною В якщо В не сталося б, якби не А. У континентальній традиції цей тест іменують conditio sine qua non, що можна перекласти як «умова, без якої немає» або «необхідна умова». Саме таку назву має стаття 3:101 Принципів європейського деліктного права (PETL). Відповідно до цієї статті діяльність або поведінка є причиною шкоди потерпілого, якщо за відсутності діяльності шкода б не виникла.

Насамперед слід розуміти, що насправді наслідок ніколи не спричиняється однією-єдиною причиною – наслідок завжди викликається набором із багатьох причин або факторів.

Тест «якби не» вимагає уявно виключити із набору відомих факторів один фактор, і змоделювати, як би розвивались події в такому випадку. Якщо наслідок все одно б настав, то, значить, виключений фактор не перебуває із наслідком у причинному зв’язку. Але для того, щоб провести операцію уявного виключення, необхідно обрати, що саме слід уявно виключити. Тобто із усього набору факторів, які насправді зумовили настання наслідку, ми обираємо один і перевіряємо його за допомогою тесту «якби не» [11].

Отже, якби сторона договору не вчинила неналежне виконання зобов’язання та повідомила заздалегідь іншу сторону про неможливість належного виконання чи можливість неналежного виконання зобов’язань за договором, то негативні наслідки для іншої сторони не настали б. Тобто існує висока ймовірність такого причинно-наслідкового зв’язку.

 

Д.В. Тимошенко зазначає, що причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою особи й упущеною вигодою може бути наявним і тоді, коли в зовнішньому світі, в об’єктивній дійсності нічого не відбувається, хоча неодержаний прибуток – це є якраз те, що не відбулось. В обґрунтуванні існування такого зв’язку між протиправним діянням особи й упущеною вигодою він спирається на ідею альтернативності розвитку дійсності [23].

Не можна не погодитись із висловлюванням І.В. Спасибо-Фатєєвої, яка пише наступне: «Виявлення причинного зв’язку не завжди є простим процесом. Певну роль у заподіянні шкоди можуть зіграти різні обставини, як такі, що залежать від поведінки інших учасників цивільних відносин, так і ті, що на залежать від їх волі.

Наявність (відсутність) причинно-наслідкового зв’язку між діянням відповідача та збитками, завданими позивачу, може встановлюватися судом навіть з призначенням певних необхідних експертиз. При встановлені причинного зв’язку перш за все треба встановити часові показники настання збитків у позивача. Безперечно, якщо такі збитки передують порушенню його суб’єктивних прав, то причинний зв’язок відсутній. Прямий (безпосередній) причинний зв’язок має місце тоді, коли між протиправною поведінкою особи та збитками не існує яких-небудь обставин, що мають значення для цивільно-правової відповідальності.

Обов’язок доказування наявності причинного зв’язку між протиправними діями (бездіяльністю) відповідача та шкідливими наслідками покладається на особу, право якої порушено» [27].

 

Порушення прав у формі неналежного виконання або невиконання договірних зобов’язань завжди передує завданню збитків, оскільки витрати, що були понесені однією стороною на створення майбутнього активу, перетворюються на безцільно та безрезультатно здійснені витрати.

У випадку, коли обов’язки не виконуються належним чином, витрати, які спочатку були спрямовані на досягнення конкретного результату, перетворюються на безплідні вкладення, оскільки ціль, задля якої вони були понесені, стає недосяжною. Таким чином, такі витрати втрачають свою первісну цінність і не забезпечують очікуваних переваг, що призводить до реальних втрат і збитків.

Тому неналежне виконання або невиконання зобов’язання передує завданню шкоди не лише у формі безпосередніх витрат, але і у формі втрат потенційного прибутку чи вигоди, які могли бути досягнуті за умови належного виконання договору.

 

Також, доцільно звернутись до позицій Верховного Суд щодо встановлення причинно-наслідкового зв’язку, де наголошується на тому, що вина боржника у порушенні зобов’язання презюмується та не підлягає доведенню кредитором, тобто саме винна особа повинна довести, що в її діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків, суд перш за все повинен з’ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності. При цьому у випадку невиконання договору чинне законодавство виходить з принципу вини контрагента.

Відповідно до ст.614 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання.

Виходячи з аналізу практики Верховного Суду, для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків за порушення договірних зобов’язань, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв’язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора, вина боржника. Відсутність хоча б одного із вказаних елементів, що утворюють склад правопорушення, не дає підстави кваліфікувати поведінку боржника як правопорушення та, відповідно, не може бути підставою застосування відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності.

Отже, Верховний Суд наголошує на тому, що важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв’язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв’язок між протиправною поведінкою і збитками є обов’язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, – наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов’язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв’язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв’язку.

 

Дослідження юридичної природи збитків.

 

Якщо звернутись до ст.22 ЦК України, то за цивільним законодавством збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Як влучно підмічає І.В. Спасибо-Фатєєва, «терміни «шкода», «збитки», «витрати» є семантично однорідними. Можливо, тому такі правові поняття, як «шкода» та «збитки» іноді ототожнюються та використовуються як синоніми.

Проте, поняття шкоди і збитків необхідно розмежовувати тому, що як правові категорії вони мають різне змістовне наповнення. Безперечно, що шкода та збитки є негативними явищами для особи та несприятливим результатом порушення її цивільних прав.

Шкодою в цивільному праві вважається будь-яке утискання особистого немайнового чи майнового блага. Залежно від того, чи має шкода вартісну форму, яка виражається в грошових одиницях, її поділяють на майнову та немайнову (моральну). У свою чергу, майнова шкода також є неоднорідною категорією. Залежно від об’єкта, який зазнає утиску, розрізняють шкоду, завдану майну, майновим правам, життю чи здоров’ю фізичної особи тощо. Грошове вираження майнової шкоди називають збитками. Незважаючи на те, що відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК моральна шкода, як правило, відшкодовується грішми або іншим майном, таку грошову (майнову) компенсацію не можна називати збитками. На жаль, ст. 225 ГК до складу збитків включено матеріальну компенсацію моральної шкоди» [27].

Таким чином, концепція шкоди є більш обширною і включає не лише матеріальні збитки, що можуть бути оцінені у вартісному вираженні, але й немайнову (моральну) шкоду, яка не має грошового еквіваленту. При комплексному аналізі відповідних норм можна стверджувати, що ці поняття часто використовуються як синоніми, особливо при визначенні розміру страхових виплат за договорами майнового страхування та страхування відповідальності. На нашу думку, таке змішування термінів слід виправити шляхом внесення відповідних змін до законодавства.

Крім того, термін «збитки» має як економічний, так і правовий виміри. В економічному сенсі збитки виникають, зокрема, коли витрати перевищують доходи, що повинні були бути отримані в результаті цих витрат. У юридичному контексті під збитками розуміють втрати, які особа понесла внаслідок пошкодження або знищення майна, витрати, які особа здійснила або зобов’язана здійснити для відновлення свого права, а також дохід, який міг би бути отриманий за нормальних умов, якби це право не було порушене.

Як вказує І.В. Спасибо-Фатєєва: «розрізняють дві складові частини збитків: 1) реальні збитки та 2) упущена вигода. Критерієм їх розмежування є форма прояву негативних наслідків у майновій сфері особи, право якої порушено. Термін «реальні збитки» підкреслює, що існують фактичні утискання майна. До реальних збитків відносяться, по-перше, втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, і, по-друге, витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права» [27].

Отже, збитки можуть бути поділені на дві основні категорії: фактичні втрати (реальні збитки) і упущену вигоду. Причинно-наслідковий зв’язок між діями сторін і настанням негативних наслідків є ключовим для визначення відповідальності за порушення зобов’язань, а важливою умовою є те, що цей зв’язок має бути очевидним і доведеним, та сторона, яка порушила свої зобов’язання, повинна компенсувати не лише прямі збитки, але й ті витрати, які інша сторона здійснила у розрахунку на належне виконання договору. Упущена вигода, як потенційно отриманий дохід, також є елементом збитків, що підлягає компенсації за умови, що її існування доведене.

Таким чином, у договірних відносинах збитки можуть охоплювати широкий спектр негативних наслідків, від реальних витрат до втрачених можливостей, а причинно-наслідковий зв’язок і обґрунтованість збитків є центральними для відшкодування.

 

Висновки.

 

Враховуючи викладене, слід дійти до висновку про те, що причинно-наслідковий зв’язок між діяннями Замовника а саме порушення строків повідомлення про зміни у виконанні свого зобов’язання, передбачених п. 2.2 та 3.1 Договору, Додатку 2, 3 Договору, та виконання обсягу лише на 20% від законтрактованого, та заподіянням матеріальних втрат, збитків Виконавцю цілком може бути наявним, за умови доведення обставини порушення строків за зазначеними пунктами Договору та підтвердження розміру збитків, включаючи упущену вигоду.

 

Додатки:

1. Копія Диплома кандидата юридичних наук ДК № 034635
2. Копія Атестата доцента ДЦ № 046372.
3. Витяг з Постанови Пленуму Верховного Суду № 3 від 7 лютого 2020 року.

 

 

 

Склав: Єфімов Олександр Миколайович,

доцент, доктор філософії права (кандидат юридичних наук), доцент кафедри цивільного та трудового права Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, член Науково-консультативної Ради Верховного Суду.

 

07 жовтня 2024 року