Помилкове відкриття апеляційного провадження

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо наслідків безпідставно відкритого апеляційного провадження до отримання матеріалів справи з суду першої інстанції

(справа №372/2920/21 (14-139цс24))

Київ-2025

І. Зміст запиту від 16.12.2024 №372/2920/21 (14-139цс24)

Для наукового висновку щодо тлумачення та застосування норм права відповідно до п. п. 3.1., 3.2., 3.3. Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду №1 від 02.02.2018, щодо наслідків безпідставно відкритого апеляційного провадження до отримання матеріалів справи з суду першої інстанції поставлені наступні запитання:

Які процесуальні наслідки мають застосовуватись судом апеляційної інстанції у випадку, коли після відкриття апеляційного провадження, яке відбулось за відсутності матеріалів справи, установлено безпідставність поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення, зокрема у зв’язку з тим, що причини, на які посилався заявник і які стали підставою для поновлення строку, є неповажними, а отримання заявником вперше копії оскаржуваного судового рішення у день, зазначений ним, не підтвердилося і спростовано матеріалами справи, які надійшли до суду після відкриття провадження і їх витребування із суду першої інстанції?
Чи підлягає закриттю апеляційне провадження, яке фактично було відкрите безпідставно (помилково), оскільки при його відкритті апеляційним судом підлягали застосуванню вимоги статті 358 ЦПК України, якою передбачено підстави, за яких суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження і які для суду є імперативними?
Чи може суд апеляційної інстанції закрити помилково відкрите апеляційне провадження? Якщо так, то на підставі якої норми. Чи підлягає в даному випадку застосуванню аналогія?
Чи підлягають застосуванню за аналогією до спірної ситуації норми частин одинадцятої – тринадцятої статті 187 ЦПК України, які врегульовують випадки відкриття провадження з порушеннями, про які стало відомо після вчинення такої процесуальної дії, в тому числі для залишення апеляційної скарги без розгляду, коли заявник не усунув недоліки апеляційної скарги, про які зазначав суд (частина тринадцята статті 187 ЦПК України)?

ІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 №1618-IV.
Рішення Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97 р. [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v009p710-97#Text
Балюк М. І. // Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях) // Харків юридичний, 2008. – 708 с.
Бірюков І. А. Цивільне право України. Загальна частина : підручник / І. А. Бірюков, Ю. О. Заїка. – К. : KHT, 2006. – 480 с.
Васильєв В.В. Диспозитівність та імперативність в цивільно-правовому регулюванні суспільних відносин: прояви та співвідношення. Правова позиція. 2018. № 2 (21). С. 102–107
Васильєв С. В. Енциклопедія цивільного судочинства: основні інститути та теоретичні засади. Київ: Алерта, 2021. 658 с.
Воробель У. Б. Правові наслідки недотримання форми та змісту позовної заяви в цивільному процесі. Часопис Академії адвокатури України. 2011. № 1 (10). С. 1−8. URL : http://dspace.lvduvs.edu.ua/ (дата звернення: 03.11.2023).
Вступ до приватного права: навчально-методичний посібник / за ред. проф. Є. О. Харитонова. Одеса: Фенікс, 2019. 200 с.
Головін А.С. Захист прав і свобод людини і громадянина єдиним органом конституційної юрисдикції України: монографія // А.С. Головін. – К. Логос., 2012. -381с.
Гордеєва О.І. Новації в цивільному процесі. Соціально-гуманітарний вісник. 2019. № 28. С. 89-91.
Єфімов О. Правові засади підсудності цивільних справ. Юридична Україна. 2015. № 6. С. 29–39.
Загальна теорія держави і права : підручник / [М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.] ; за ред. д-ра юрид. наук, проф. акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф. акад. АПрН України, О. В. Петришина. – Х. : Право, 2009. – 584 с.
Карнаух Т. М. //Проблеми застосування правової аналогії у цивільному судочинстві України// НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 103. Юридичні науки//с. 106-108.
Колотова О.В.//Відмежування прогалин у праві від суміжних правових явищ// Часопис Київського університету права//2009/3. С. 55-59.
Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права : навч. по-сіб. – 3-тє вид., змін. й доп. / М. В. Кравчук. -Тернопіль : Карт-бланш, 2002. – 247 с.
Кройтор В.А.//Застосування аналогії в цивільному судочинстві// Матеріали круглого столу, присвяченого 19-й річниці Європейського дня цивільного правосуддя 25 жовтня 2022 рік//с. 19-22
Марочкін І.Є., Сибільова Н.В. Організація судової влади в Україні. – Харків, 2007. – 272с.
Москалюк О. В. // Подолання прогалин у конституційному праві // Часопис Київського університету права // 2018/4 C. 95-98
Нагнибіда В. І. Загальна характеристика застосування імперативних норм під час вирішення спорів у порядку міжнародного комерціного арбітражу. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2020. № 45. С. 77-81.
Погребняк С.// Прогалини в законодавстві та засоби їх подолання//Загальні проблеми правової науки//Вісник №1(72)//с. 44-56.
Погрібний С. О. Імперативні та диспозитивні норми та їх роль в регулюванні цивільних відносин. Університетські наук. записки. 2010. № 2 (34). С. 46–54
Попов Д. І. // Філософсько-правові засади застосування природного права при здійсненні судового угляду у випадку прогалин у законодавстві // Теорія, історія держави і права // Європейські перспективи // 2013 №4, С. 16-22.
Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Видання 5-те, зі змінами: Навч. посібник / П. М. Рабінович. – К.: Атіка, 2001. – 368 с.
Скакун О. Ф. Теорія права і держави / О. Ф. Скакун. – К. : Алерта ; ЦУЛ, 2011. -520 c.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс) [Текст] : [підручник] / Скакун Ольга Федорівна – Харків: Еспада, 2006. – 776 с
Труба В.І., Притченко Р.С. Теорія держави і права [Текст] : [підручник] Васильєв А.С., Борщевський І.В., Іванов В.В., Канзафарова І.С. [та інш.]. – Х.: Одісей, 2007. – 448 с.
Цивільне право : підручник : у 2 т. – Т. 1 / [ред. В. І. Борисова та ін.]. – Х. : Право, 2011. – 656 с.
Jackson D. Mandatory Rules and Rules of «ordre public» in Contract Conflicts. The EEC Convention on the Law Applicable to Contractual Obligations. Amsterdam: P.M. North, 1982. P. 65.
Rotar D. Overriding mandatory provisions in Croatian private international law. Pravni Vjesnik. 2021. Vol. 37. № 3-4. P. 81-100

IІІ. Результати науково-правового дослідження

Цей науковий висновок побудований за наступним алгоритмом:

Дослідження питання поняття імперативності норм;
Дослідження питання розгляду справ з порушеною підсудністю, як помилки суду;
Дослідження питання прогалини у праві;
Дослідження питання аналогія права та аналогія закону;
Дослідження питання закриття апеляційного провадження;
Дослідження питання залишення позовної заяви без руху.

Дослідження питання поняття імперативності норм

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом[1] .

Згідно з офіційним тлумаченням ч.1 ст. 55 в Рішенні Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97 ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене[3].

Як, у свою чергу, зазначає Головін А.С., конституційні засади судочинства – це закріплені у Конституції та конкретизовані у Законі «Про судоустрій та статус суддів», а також процесуальному законодавстві основні, фундаментальні положення про мету, завдання, способи і форму діяльності суду, а також форми діяльності інших учасників судового процесу для досягнення єдиного і необхідного результату здійснення правосуддя – винесення законного і обґрунтованого рішення суду і його виконання [10].

Також І.Є. Марочкін та Н.В. Сибільова стверджують, що принципами судової влади є норми найбільш загального, керівного характеру, що визначають місце судової влади в системі єдиної державної влади, побудову її основних інститутів та спрямовані на реалізацію завдань, що стоять перед судовою владою [18].

Науковець Погрібний С.О. Зазначає, що імперативна норма є категоричною, вона не допускає відступлення від правила, передбаченого нею [22].

Схожої думки притримується Васильєв В.В., а саме імперативність останньої позначає неможливість скасування покладення обов’язку на особу за умови існування обставин, визначених нормою, тоді як самого зобов’язаного суб’єкта об’єктивно неможливо позбавити вибору виконувати обов’язок або ж ні [6].

Якщо звернутись до класифікації Харитової Є.О., то дізнаємось, що характерними рисами імперативного елементу цивільно-правового методу є: 1) юридична рівність сторін; 2) виникнення правовідносин незалежно від бажання учасників цивільних відносин внаслідок безпосереднього припису закону; 3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанту поведінки, лише у межах, точно визначених актами цивільного законодавства [9].

Неможливо не погодитись з думкою Нагнибіда В.І. про те, що імперативні норми також мають особливо важливий характер, адже мета, на реалізацію якої спрямована надімперативна норма, є настільки важливою для законодавця, що він ставить її вище за мету, на реалізацію якої спрямоване колізійне право взагалі [20].

Як стверджується, мета імперативних норм подвійна: захистити не тільки публічні/державні інтереси, але й приватні інтереси, які держава прагне убезпечити. Імперативні норми можуть існувати як у сфері публічного, так і приватного права [30].

«Дія імперативної норми є складовою позитивного процесу визначення застосовного права, тоді як застереження про публічний порядок є негативним процесом відторгнення» [29].

Згідно зі ст. 358 Цивільного процесуального кодексу України відмова у відкритті апеляційного провадження

Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо:

1) апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню;

2) є ухвала про закриття провадження у зв’язку з відмовою від раніше поданої апеляційної скарги цієї самої особи на це саме судове рішення;

3) є постанова про залишення апеляційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення;

4) скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків:

1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов’язки;

2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Питання про відмову у відкритті апеляційного провадження вирішується не пізніше п’яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків.
Копія ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження надсилається учасникам справи в порядку, визначеному статтею 272 цього Кодексу. Скаржнику надсилається копія ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження разом з апеляційною скаргою та доданими до скарги матеріалами. Копія апеляційної скарги залишається в суді апеляційної інстанції[2].

Отже, імперативний характер ст. 358 ЦПК України передбачає її обов’язкове виконання та виключає можливість дискреційного підходу з боку суду апеляційної інстанції. Ця норма сприяє забезпеченню правової визначеності та прозорості судового процесу, створюючи умови для ефективного захисту прав усіх учасників справи. Завдяки чітким механізмам, встановленим у ст. 358 ЦПК, судова система отримує дієвий інструмент для запобігання потенційним порушенням прав і гарантування справедливого судового розгляду. Це відповідає принципам правової держави та підвищує довіру до судової влади.

Дослідження питання підстав розгляду справ з порушеною підсудністю (аналогія)

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Цивільного процесуального кодексу України спори між судами про підсудність не допускаються [2].

Згідно з ч. 2 ст. 32 Цивільного процесуального кодексу України спори справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана [2].

Відповідно до цього правила справа, передана з одного суду до іншого в порядку зміни підсудності, встановленому ст. 116 ЦПК, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана. Тобто повторна зміна підсудності заборонена.

Тож у випадку навіть помилкової передачі справи за підсудністю суд зобов’язаний розглянути справу, оскільки законодавство не допускає інших варіантів [12].

Як зазначає Гордеєва О.І. спори між судами про підсудність не допускаються. Справа обов’язково має бути прийнята до провадження судом, якому надіслана. Отже, запровадженими новаціями вирішено проблему для позивачів у разі неправильного визначення належного суду – саме на суд фактично покладається обов’язок визначити правильну підсудність справи та передати її на розгляд такому суду [11].

Отже, у разі виявлення судом порушення підсудності, справа має бути передана до іншого суду, який, на його думку, компетентний її розглядати. Якщо передача здійснена помилково, суд, що отримав справу, зобов’язаний розглянути її, оскільки спори між судами щодо підсудності не допускаються.

Тобто процесуальне законодавство містить ситуації, коли неправильно (помилково) прийнята до провадження заява має бути розглянута судом, не зважаючи на процесуальну помилку.

Дослідження питання прогалини у праві

Як зазначає Колотова О.В. прогалини у праві є обʼєктивно існуючими недоліками в праві, які зумовлені повною або частковою відсутністю в ньому правового регулювання суспільних відносин, які знаходяться у сфері правового впливу. Основними ознаками, що характеризують прогалини у праві є:

1) повна або часткова відсутність правового регулювання суспільних відносин (випадку), які знаходяться у сфері правового впливу та які потребують правового регулювання;

2) оціночний характер прогалин у праві, позитивна оцінка наявності яких залежить від правосвідомості суб’єкта правозастосування;

3) прогалини в праві – це недолік у праві, відсутність у ньому того, що повинно бути необхідним його компонентом, що обґрунтовує необхідність подолання існуючого недоліку;

4) прогалини у праві є нетиповими ситуаціями та зумовлюють нетиповість правозастосовної діяльності, яка втрачає свою традиційну послідовність, як системи логічно пов’язаних, послідовних дій;

5) прогалини у праві є об’єктивними життєвими ситуаціями, які спричинені в наслідок об’єктивного розвитку суспільних відносин, а в деяких випадках суб’єктивних причин, пов’язаних з правотворчими та правозастосовними діями законодавчих, виконавчих та судових органів державної влади [15].

Прогалина у законодавстві – це, за визначенням П. М. Рабиновича, відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окреслюваній основними принципами права [ 24].

Як вказує О.Ф. Скакун прогалина у законі — повна або часткова відсутність необхідних юридичних норм у чинних законодавчих актах. Прогалина у праві — пропуск у правовому регулюванні конкретного виду суспільних відносин [26].

В.І. Труба, Р.С. Притченко визначають прогалину у праві як відсутність у праві нормативних установлень щодо тих чи інших життєвих обставин, які перебувають у сфері правового регулювання. Прогалина у праві може існувати у вигляді повної відсутності будь-якого регулювання відносин та у вигляді неповного регулювання [ 27].

Як зазначають В.І. Труба, Р.С. Притченко, правовими засобами подолання наявних прогалин у прав є аналогія закону, аналогія права і додаткове застосування правових норм [27].

Отже, суспільні відносини, не врегульовані законодавством, слід розглядати як прогалини у праві або в законодавстві. Вирішення таких прогалин можливе шляхом застосування аналогії права чи закону, однак окремі прогалини можуть бути усунуті лише шляхом внесення змін до законодавства.

Дослідження поняття аналогії права та аналогії закону

Відповідно до ч. 9 ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) [2].

Звернемось до науковців, щоб надати визначення понять «аналогія права» та «аналогія закону». Зрозуміти чи можливе застосування одного з цих варіантів.

Щодо припущення застосування аналогії, у цьому випадку можна погодитись із твердженням Москалюка О. В., а саме, що слід пам’ятати, що застосування аналогії, крім встановлення факту наявності прогалини, потребує врахування низки умов, без дотримання яких порушуватиметься принцип законності.

Так, на теоретичному рівні загальновизнаним при застосуванні аналогії є необхідність врахування таких обставин: при аналогії закону схожість аналізованих обставин і обставин, передбачених нормою, яка регулює схожі відносини, повинна бути встановленою у розрізі суттєвих ознак вказаних обставин. Суттєвими ознаками є ті, які дозволяють судити про рівність, рівнозначність відповідних обставин. Звідси випливає, що застосування аналогічного закону (норми) до певних відносин не повинно суперечити правовій сутності, меті цих відносин; застосування аналогії права вимагає конкретизації принципів права, за допомогою яких відбувається подолання прогалини; висновки за аналогією недопустимі, якщо аналогія прямо заборонена законом; використання аналогії забороняється, якщо закон прямо пов’язує настання тих чи інших наслідків з певними обставинами; при використанні аналогії виключні закони і винятки із законодавства можуть прийматися до уваги лише тоді, коли аналізуються виключні обставини; положення, отримані в результаті застосування аналогії, не повинні суперечити приписам закону. Вони завжди мають охоплюватися принципами законодавства, слугувати цілям і завданням тієї чи іншої галузі права; застосування аналогії навіть опосередковано не повинно обмежувати існуючі права й свободи особи, порушувати її законні інтереси; фактичні і юридичні підстави використання аналогії, а також порядок її використання повинно бути спеціально обґрунтовано у правозастосовному акті [19].

Багато науковців надає й визначення «аналогії закону»:

Аналогія закону — це використання для подолання прогалин у праві норми тієї ж галузі права, яка регулює подібні суспільні відносини. Якщо така норма відсутня або якщо вичерпані всі можливості даної галузі для розгляду правового питання, допустимим є додаткове застосування правових норм суміжної, «спорідненої» галузі права. Це розглядається як «вищий рівень аналогії закону» . Якщо ж і це неможливо, то слід удатися до аналогії права, яка передбачає усунення прогалини шляхом розгляду даного питання на основі загальних засад, принципів і цілей законодавства [27].

Такої ж думки додержується В.І. Борисова, зазначаючи, що аналогія закону – це застосування до не врегульованих актами цивільного законодавства або договором цивільних відносин актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини [28].

Як пише М.В. Кравчук, аналогія закону – це рішення конкретної юридичної справи (за наявності прогалин у законодавстві) на основі правової норми, розрахованої не на дані, а на подібні відносини [16].

М.В. Цвік зазначає, що аналогія закону – це поширення в процесі правозастосування на конкретні неврегульовані правом життєві відносини, подібні тим, що потребують урегулювання в рамках даної галузі права за найсуттєвішими ознаками. «Подібність» відносин означає однотипність правового режиму їх регулювання [13].

Щодо «аналогії права» наукова доктрина містить такі визначення:

М.В. Цвік стосовно цього питання вважає, що аналогія права – це застосування до конкретних відносин загальних засад і сенсу законодавства у разі відсутності норм, що регулюють подібні за найсуттєвішими ознаками відносини. Це означає, що юридична справа вирішується на основі принципів права, таких як справедливість, гуманізм, юридична рівність, відповідальність за вину тощо, що переважно закріплені у відповідних статтях Конституції України або загальних положеннях законодавчих актів. Застосування аналогії права до конкретної справи не має у майбутньому обов’язкової сили при вирішенні інших подібних справ [13].

О.Ф. Скакун зазначає, що аналогія права – це застосування до суспільних відносин, не врегульованих нормативно-правовими актами, принципів права, загальних засад і змісту законодавства («духу» права). Це означає використання таких принципів права, як справедливість, гуманізм, рівність перед законом і судом, відповідальність за вину тощо, які закріплені в Конституції держави або в законах, у їх загальних положеннях [25].

Слід погодитися з Ю.О. Заїкою, який зазначає, що аналогією права слід вважати відсутність не лише прямих норм, але й аналогічних. Тобто, в такому випадку суд приймає рішення, виходячи із загальних засад цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно зазначати, якими засадами і змістом цивільного законодавства суд керувався, оскільки без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим [5].

Основним аргументом проти процесуальної аналогії його прихильники називають і загальновідомий принцип, згідно з яким на публічно-правові відносини (до яких належать і процесуальні) поширюється правило «заборонено все, що не дозволено законом» [17].

Суди – це органи державної влади, а тому відповідно до ст. 19 Конституції України повинні діяти лише в межах, визначених законом.[17].

Із частини 2 ст. 19 Конституції України випливає заборона визначення за аналогією додаткових до встановлених Конституцією та законами повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також підстав та способів їх дій. У всіх цих випадках вважається, що відносини врегульовані правом, проте лише з негативного боку [21]

Як зазначає Карнаух Т.М. у своїй статті, з посиланням на М. Т. Авдюкова, аналогія у процесуальному праві є недопустимою, такою, що суперечить принципу законності, і стверджував, що суд може вчиняти лише такі дії, які передбачено законом, а невизначеність у компетенції суду може породити свавілля [14].

Основним аргументом проти процесуальної аналогії називають загальновідомий принцип, згідно з яким на публічно-правові відносини (до яких належать і процесуальні) поширюється режим «заборонено все, що не дозволено законом». Суди – це органи державної влади, а тому відповідно до ст. 19 Конституції України повинні діяти лише у межах, визначених законом [14].

Крім цього, основа відповідного судочинства – це процесуальна форма. Саме вона визначальним чином впливає на діяльність усіх учасників процесу. Принцип процесуального формалізму є основним у процесуальному праві, оскільки саме через нього дістає свій вияв суворий імперативний метод публічного права, спрямований на забезпечення рівності сторін шляхом встановлення чітких, формально визначених, заздалегідь відомих «правил гри». Такий інститут, як процесуальна аналогія, здавалося б, підриває цей принцип, вносить елемент невизначеності й нестабільності у процесуальні відносини, відкриває шлях зловживанням цим інститутом, суддівському свавіллю[14].

Варто зазначити спостереження Балюк М. І., а саме що до позиції вчених, які наполягають на неможливості застосування аналогії в цивільному процесуальному праві, то вони зазначають: якщо немає процесуальної норми – не повинно бути й процесуальної дії, а прогалини (недоліки) у цивільному процесуальному праві повинні усуватися тільки в законодавчому порядку. Крім того, одним з елементів цивільного процесу є цивільна процесуальна форма, яка являє собою систему гарантій, реалізація якої можлива лише за неухильного дотримання всіх вимог, що пред’являються законом до дій суб’єктів процесуальних правовідносин [4].

Також вірним вважаємо вислів Попов Д. І., зазначаючи, що законодавець визначив спосіб подолання законодавчих прогалин шляхом застосування аналогії, однак вона не може застосовуватися до відносин, які не передбачені законом або коли існує пряма вказівка законодавця на неможливість застосування аналогії (законодавча заборона). Виключає можливість застосування аналогії також імперативний характер ряду нормативно-правових приписів (які є практично у кожній галузі права) та випадки, коли закон пов’язує настання юридичних наслідків із наявністю конкретних норм. Також не може бути застосованою за аналогією норма, яка встановлює вичерпний перелік тих чи інших дій або обставин. У таких випадках необхідним є звернення до природного права як безпосереднього регулятора суспільних відносин.[ 23]

Отже, деякі прогалини в законодавстві можуть бути усунуті судом за допомогою аналогії права чи закону. Аналогія права передбачає застосування схожих правових норм до однорідних правовідносин, тоді як аналогія закону охоплює ширше коло суспільних відносин. Однак аналогія не застосовується до прогалин, що стосуються суб’єктів владних повноважень, оскільки їхня діяльність регламентована чіткими нормами. Імперативні норми також не підлягають застосуванню через аналогію, оскільки вони встановлюють конкретний алгоритм дій без можливості вибору.

Наведені точки зору і аргументи науковців дозволяють дійти висновку про те, що аналогія процесуального закону та аналогія права можливі у застосуванні судом у випадках, коли йдеться про надання суб’єктам процесуальних правовідносин права на захист, а не коли йдеться про позбавлення їх цього права.

Дослідження питання закриття апеляційного провадження

Згідно зі ст. 362 Цивільного процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо:

1) після відкриття апеляційного провадження особа, яка подала апеляційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до апеляційної скарги;

2) після відкриття апеляційного провадження виявилося, що апеляційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати;

3) після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки такої особи не вирішувалося.

Про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в касаційному порядку.

Тож, законодавством визначено вичерпний перелік підстав закриття апеляційного провадження [2].

Дослідження питання залишення позовної заяви без руху

Відповідно до ч. 11-13 ст. 187 Цивільного процесуального кодексу України суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175, 177 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня вручення позивачу ухвали.

Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення недоліків.

Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду [2].

Залишення позовної заяви без руху у науковій літературі трактується як тимчасовий захід, який застосовується судом, з метою усунення позивачем недоліків позовної заяви та дотримання порядку її подання [7].

У зв’язку з цим, науковцями виділялись такі характерні особливості інституту залишення заяви без руху: можливість застосування цього інституту лише на стадії пред’явлення позову та відкриття провадження у справі, а також процесуальні наслідки, які тягне цей інститут: прийняття заяви у день первісного її подання до суду у випадку виправлення позивачем недоліків позовної заяви; повернення її з усіма доданими до неї додатками у випадку не виправлення [8].

Отже, ч. 11–13 ст. 187 Цивільного процесуального кодексу України встановлюють підстави для залишення позовної заяви без руху, які застосовуються виключно в рамках провадження у суді першої інстанції, що підкреслює їхню специфіку.

Враховуючи викладене, слід дійти до висновку про те, що:

У випадку, коли після відкриття апеляційного провадження, яке відбулось за відсутності матеріалів справи, установлено безпідставність (помилковість) поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення, зокрема у зв’язку з тим, що причини, на які посилався заявник і які стали підставою для поновлення строку, є неповажними, а отримання заявником вперше копії оскаржуваного судового рішення у день, зазначений ним, не підтвердилося і спростовано матеріалами справи, які надійшли до суду після відкриття провадження і їх витребування із суду першої інстанції апеляційний суд має продовжити розгляд справи.
Оскільки законодавством і ст. 358 ЦПК України зокрема не передбачено закриття провадження через помилку суду після відкриття провадження, навіть, якщо при його відкритті апеляційним судом підлягали застосуванню вимоги статті 358 ЦПК України, то таке провадження не підлягає закриттю в силу відсутності в законі такого способу дій суду та неможливості застосування до таких відносин аналогії права чи аналогії закону, внаслідок чого заявник втрачає гарантоване йому право на судовий захист.
Суд може закрити апеляційне провадження, якщо наявні підстави, зазначені у ст. 362 ЦПК України, така норма наділена імперативним характером, а тому містить вичерпні підстави. Аналогія як закону так і права є неприпустимою, зважаючи імперативну правову природу ст. 362 ЦПК України для закриття провадження. Єдино правильним рішенням у даній ситуації буде застосування з метою захисту права на правосуддя аналогії права саме для продовження розгляду, оскільки підстав для закриття немає. Інститут територіальної підсудності підпадає під такий приклад в частині та контексті неможливості повторної заміни на інший суд, а отже, як в нашому випадку неможливості закрити «помилково» відкрите провадження.
Оскільки ч. 11-13 ст. 187 ЦПК України врегульовують випадки відкриття провадження з порушеннями, про які стало відомо після вчинення такої процесуальної дії у суді першої інстанції, то, спираючись на фундаментальні приписи ст. 19 Конституції України та тлумачення самої норми ЦПК України, можна стверджувати, що таке застосування за аналогією закону є неможливим. У тому числі, через те, що така норма є імперативною і містить вичерпний перелік таких підстав, жодна з яких не стосується апеляційного провадження.

Член Науково-консультативної ради при ВС,

доктор філософії права (к.ю.н.), доцент

Єфімов О. М.

14 січня 2025 року