Право на касацію

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо застосування пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України з урахуванням положень частини сьомої статті 12 ГПК України та частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір»

(справа № 924/337/18)

І. Зміст запиту від 26.07.2022 № 245/0/26-22

Для наукового висновку щодо тлумачення та застосування норм права відповідно до п. п. 3.1., 3.2., 3.3. Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду № 1 від 02.02.2018, з метою дотримання єдності судової практики щодо порядку застосування пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України з урахуванням положень частини сьомої статті 12 ГПК України та частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» поставлено наступне запитання:

З урахуванням положень частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» та частини сьомої статті 12 ГПК України, виходячи з якого розміру прожиткового мінімуму на одну працездатну особу в розрахунку на місяць слід обраховувати п’ятсот прожиткових мінімумів (ціна позову), передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, – що був встановлений на 1 січня року, в якому особа звернулася з позовом зі справи, чи на 1 січня року, в якому було подано касаційну скаргу?

ІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

Господарський процесуальний кодекс України : Кодекс України; Закон, Кодекс від 06.11.1991 № 1798-XII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/1798-12 (дата звернення: 30.08.2022);
Про судовий збір : Закон України від 08.07.2011 № 3674-VI // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/3674-17 (дата звернення: 30.08.2022);
Мінченко Р.М. Особливості відкриття касаційного провадження та підготовки справи до судового розгляду в касаційній інстанції. URL: http://www.apdp.in.ua/v57/64.pdf.
Беляневич О.А. Поняття легітимних очікувань та проблеми його застосування судами України. Приватне право і підприємництво. 2016. Вип. 16. С. 41–45.
Погребняк С.П. Вимоги до нормативно-правових актів, які випливають з принципу правової визначеності. Вісник АПНУ. 2005. № 3(42). С. 42–53.
Магрело М. Концепт «законних очікувань» і принцип юридичної визначеності:причинно-наслідковий чи симбіотичний зв’язок? / М. Магрело // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2013. – № 3. – С. 127–135.
Матвєєва Ю. І. Принцип правової визначеності як один із аспектів верховенства права / Ю. І. Матвєєва // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку : зб. ст. – К., 2010. – С. 153.
Опришко В. Ф. Право Європейського Союзу. Загальна частина: [підруч.] / В. Ф. Опришко, А. В. Омельченко, А. С. Фастовець. – К. : КНЕУ, 2002. – 458 с.
Приймак А. М. Принцип правової визначеності: поняття та окремі аспекти / А. М. Приймак // Наук. записки нац. ун-ту «Києво-Могилянська академія». – К., 2010. – Т. 103: Юридичні науки. – С. 53–55.
Цесар І. Принцип правової визначеності у діяльності органів державної влади / І. Цесар // Юридична Україна. – 2011. – № 1. – С. 41–47.
Хворостянкіна А. В. Дефініції в законодавчих текстах: питання теорії. [Електрон. ресурс] / А. В. Хворостянкіна. – Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/6669.
Матвєєва Ю.І. Поняття та розуміння принципу правової визначеності. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2017. Т. 200. С. 93–97.
Право Європейського Союзу : підруч. / за ред. В. І. Муравйова. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 704 с.
Загальна теорія права: підручник / за заг. ред. М. І. Козюбри. Київ : Ваіте, 2016. 392 с.
Гражданское процессуальное право: учебник / С. А. Алехина, В. В. Блажеев и др.; под ред. М. С. Шакарян. — М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. — 584 с.
Добровольський А.А., Іванова С.А. Основные проблемы исковой формы защиты права. – М. 1979. Гражданское процессуальное право Украинской ССР
Штефан М.И., Дрижчана Е.Г., Радзиєвська Л.К. – К., 1989.

IІІ. Результати науково-правового дослідження

Цей науковий висновок побудований за наступним алгоритмом:

Дослідження права на позов та його складової – права на задоволення позову – у суді касаційної інстанції, що виникає на стадії судового розгляду в суді першої інстанції як необмежуваного та нескасовуваного.
Вплив принципу правової визначеності та його складової — легітимних очікувань на правила визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб для цілей касаційного оскарження.

Виклад матеріалу

Питання зміни розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та вплив дати визначення його розміру на право оскаржувати судове рішення у суді касаційної інстанції варто розглядати комплексно, через призму права на касаційне оскарження як одного з видів прав учасників справи, як невід’ємної складової права на позов, а саме, права на задоволення позову та через призму принципу правової визначеності.

Дослідження права на позов та його складової – права на задоволення позову – у суді касаційної інстанції, що виникає на стадії судового розгляду в суді першої інстанції як необмежуваного та нескасовуваного.

За змістом п. 2 ч. 2 ст. 176 ГПК України про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження суд постановляє ухвалу, в якій зазначається найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб). Тобто уже після відкриття провадження у суді першої інстанції особи набувають статусу учасників справи з усім комплексом процесуальних прав відповідного статусу.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 42 ГПК України учасники справи мають право оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках.

Тому уже на момент відкриття провадження у суді першої інстанції особа отримує право оскаржувати рішення як в суді апеляційної, так і в суді касаційної інстанції. Хоча й реалізація права на касаційне оскарження передбачає певну процедуру (ухвалення рішення судом першої інстанції, апеляційний перегляд і прийняття постанови судом апеляційної інстанції), очевидним є наділення позивача таким правом уже в суді першої інстанції як невід’ємною складовою права на правосуддя і також в силу прямої вказівки закону (пункту 5 частини 1 статті 42 ГПК).

Більше того, правам учасника справи, які виникають з моменту відкриття провадження у справі, передує інше право – право на позов.

Право на позов у матеріальному сенсі (право на задоволення позову) виступає як вказане позивачем і таке, що підлягає судовому захисту, право вимоги позивача до відповідача (М. Гурвич, А. Ференц-Сороцький, М. Штефан). Право на позов у матеріальному сенсі – це право примусового здійснення суб’єктивного цивільного права [15, с. 209].

Коли ж під правом на позов розуміють право на звернення за судовим захистом, йдеться про право на позов у процесуальному розумінні. Право на позов у процесуальному сенсі (право на пред’явлення позову) – суб’єктивне процесуальне право заінтересованої особи на звернення до суду для захисту суб’єктивного права чи інтересу внаслідок припущення про їх порушення чи оспорювання.

Також і А. Добровольський, С. Іванова, Є. Пушкар вказують, що в складі права на позов поєднуються 2 правомочності: право на звернення до суду, тобто право на пред’явлення позову і право на отримання судового захисту, тобто право на задоволення позову [16, с. 89; 15, с. 162]. Право на пред’явлення позову у процесуальному розумінні – це право на правосуддя в конкретній цивільній (господарській) справі. Право на пред’явлення позову треба розуміти як право на відкриття провадження у справі, право на задоволення позову – як право на позитивний результат процесу.

Право на задоволення позову (як право на позитивний результат процесу), що виникло у позивача, повинно зберігатися на усіх стадіях судочинства, оскільки передбачає продовження свого існування й на стадії апеляційного, й на стадії касаційного розгляду, оскільки нереалізоване в суді першої інстанції право позивача на задоволення позову, може бути реалізовано в апеляційному суді чи у Верховному Суді. Тому право на позитивний результат процесу, що уже виникло, не може бути скасовано в силу незворотності дії процесуального закону в часі/нескасовуваності набутого права на касаційне оскарження і на задоволення позову.

Мінченко Р. М. вказує, що право на касаційне провадження можна визначити як гарантовану державою можливість сторонам та іншим особам, які брали участь у справі, а також особам, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, звернутися до суду касаційної інстанції з метою перевірки законності рішень суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду, що набрали законної сили, ухвал суду першої інстанції, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі [3].

Ця можливість захисту права на стадії касаційного провадження, що виникла у особи, як у позивача, та як у учасника справи не може бути просто згодом обмежена новими правовими актами:

Хоча право на доступ до суду не є абсолютним (рішення ЄСПЛ у справі «Голдер проти Сполученого Королівства», п. 38), застосовані обмеження не можуть обмежувати чи зменшувати право доступу до суду таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність права. Більш того, обмеження не входить у сферу застосування статті 6 п. 1, якщо не переслідує «законну мету» і якщо відсутнє «пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою» (справа «Ashingdane v. the United Kingdom» («Ашинґдейн проти Сполученого Королівства»), заява N 8225/78, п. 57; справа «Fayed v. the United Kingdom» («Файєд проти Сполученого Королівства»), заява № 17101/90, п. 65; справа «Markovic and Others v. Italy» («Марковіч та інші проти Італії») [ВП], заява № 1398/03, п. 99).

Окремо варто зазначити, що положення Закону України «Про судовий збір», а саме частини 1 статті 4 (судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, – у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі), про які згадується у запиті, не може бути предметом дослідження та мати вплив на результати наукового пошуку й питання з’ясування розмірів прожиткового мінімуму для цілей пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України.

Питання сплати судового збору є окремим від «касаційних фільтрів» правовим інститутом, спрямованим на вирішення питання справедливого покриття витрат, пов’язаних із судовим розглядом (опираючись на інфляцію та інші економічні чинники). Натомість «касаційний фільтр», встановлений пунктом 2 частини 3 статті 287 ГПК України покликаний встановити такий поріг значення справи для сторони, який потребуватиме додаткового забезпечення об’єктивності і обґрунтованості судового рішення, шляхом отримання можливості касаційного нагляду. І це значення для сторони не може зменшуватися у зв’язку зі зміною відповідно до Закону розміру прожиткового мінімуму.

Неретроспективність процесуального закону в часі

Крім цього, у ч. 1 ст. 58 Конституції України закріплений один із найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права – закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

На додаток, відповідно до принципу неретроспективності дії процесуального закону в часі (описано у частині 4 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України) закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

На підставі вищенаведеного, навіть за умови обрахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 1 січня року, в якому було подано касаційну скаргу, закон, яким змінюється розмір прожиткового мінімуму на одну працездатну особу в розрахунку на місяць і який таким чином скасовує право позивача на доступ до касаційного перегляду судового рішення, а отже й до правосуддя, не може мати зворотної сили в часі.

Вплив принципу правової визначеності та його складової — легітимних очікувань на правила визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб для цілей касаційного оскарження

Згідно з міркуваннями О.В.Беляневич, ідея передбачуваності (очікуваності) суб’єктом відносин правових наслідків (правового результату) своєї поведінки відповідає існуючим у суспільстві нормативним приписам й утворює основу принципу правової визначеності [4, c. 41].

Також як вказує О.В.Безух, однією з вимог, що випливає зі слів «встановлений законом», є вимога передбачуваності: норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка дає громадянинові змогу керуватися цією нормою у своїх діях [4, с. 42].

Відповідно до тверджень С.П.Погребняка, згідно із принципом правової визначеності люди повинні мати змогу планувати свої дії з упевненістю, що знають про їхні правові наслідки завдяки тому, що правові акти мають заздалегідь оприлюднюватися, діяти на майбутнє, бути ясними, простими, точними, чіткими і несуперечливими, що створює певну передбачуваність, яка збільшує автономію особи щодо держави і, врешті-решт, забезпечує її свободу [5, c. 43].

Подаючи позов, позивач повинен мати змогу планувати свої дії щодо судового захисту, знаючи про правовий наслідок – можливість касаційного оскарження – та розраховуючи на цей правовий наслідок. Можливість та право касаційного оскарження, що виникає як елемент права на задоволення позову повинно передбачувано діяти на майбутнє і не може бути фактично скасовано у зв’язку зі зміною розміру прожиткового мінімуму.

Найчастіше правова визначеність розглядається як елемент верховенства права і розкривається через такі концепції, як непорушність і нескасовуваність набутих законних прав (vested rights); незворотність закону й неможливість застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування (non-retroactivity); законні очікування (legitimate expectations) – право особи у своїх діях розраховувати на сталість існуючого законодавства [6, с. 127–135; 7, с. 153; 8, с. 139; 9, с. 53; 10, с. 41].

Тобто у нашому випадку перша концепція розкривається у тому, що повинна бути дотримана непорушність і нескасовуваність законного права на касаційне оскарження (як складової права на позов), що виникла при поданні позову до суду першої інстанції.

В.Муравйов пов’язує принцип правової визначеності з передбачуваністю застосування права в конкретній ситуації. До його змісту він, серед іншого включає виправдані очікування, що передбачає можливість внесення змін до правових актів після попереднього оповіщення тих, кому нові правила адресовані; ясність і зрозумілість права для тих, кого воно стосується [13, с. 60].

Фактично передбачуваність та виправдані очікування через попереднє оповіщення про внесення змін до правових актів (у конкретній ситуації – фактичне внесення змін до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України через зміну суми, яка дозволяє касаційне оскарження як наслідок прийняття нового закону про державний бюджет та підвищення прожиткового мінімуму) означають, що на момент подання позову до суду першої інстанції особа повинна виправдано очікувати можливості касаційного оскарження та передбачати таку свою змогу. Тобто про зміни до правового акту, що тягне за собою втрату права на касаційне оскарження, як складову права на позов, особа повинна дізнатись до, а не після подання позову до суду першої інстанції (до вступу у правовідносини із захисту свого невизнаного, оспорюваного чи порушеного права).

Ф. Гаєк вказує, що верховенство права – це вимога того, щоб державна влада в усіх своїх діях була пов’язана правилами, які зафіксовані й оголошені заздалегідь, – такими правилами, які уможливлюють передбачення з усією вірогідністю і явною визначеністю, як влада використовуватиме свої примусові заходи за певних обставин [12, с. 95].

Також ЄСПЛ констатує, що процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності та що сторони провадження повинні мати право очікувати застосування вищезазначених норм. Принцип юридичної визначеності застосовується не тільки щодо сторін провадження, а й до національних судів (рішення у справі «Дія-97» проти України (п. 47); «Олександр Волков проти України» (п. 143).

О.В.Безух додає, що характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі: 1) їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного їй суб’єктивного права, 2) їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях у справах «Ольссон проти Швеції №1» (Olsson v. Sweden №1) від 24.03.1988 (заява №10465/83) та «Санді Таймс», норма національного закону не може розглядатися як право, якщо її не сформульовано з достатньою точністю так, щоб громадянин мав змогу, якщо потрібно, з відповідними рекомендаціями, до певної міри передбачити наслідки своєї поведінки (п. 61) [14, с. 369].

Слід врахувати, що в реаліях, громадянин має передбачити наслідки не лише свої поведінки, а й поведінки інших суб’єктів процесуальних правовідносин. Так, неправомірна поведінка суду в частині дотримання процесуальних строків, встановлених для розгляду справ в судах першої та апеляційної інстанцій може позбавити громадянина права на касаційне оскарження. Тобто невизнання права особи на легітимні очікування щодо дотримання судами процесуальних строків може мати наслідком втрату такою особою права на касаційне оскарження, як частину права на позов, лише внаслідок процесуальних порушень з боку суду.

А. Хворостянкіна вказує, що для ефективної реалізації особою своїх прав та виконання обов’язків важливою є можливість передбачення нею правових наслідків своїх дій. Цьому сприяє однозначне та відносно стійке значення понять, які використовуються в законодавстві, що також може бути досягнуто за допомогою правових дефініцій [11].

Особа повинна передбачати і розраховувати на власне право касаційного оскарження судового рішення, інакше не можна вести мову про ефективну реалізацію власних прав, якими особа наділена відповідно до закону.

Необхідність дотримання легітимних очікувань позивача щодо можливості скористатись правом на касаційне оскарження судового рішення у зв’язку з його обізнаністю про строки судового розгляду:

Відповідно до частини 1 статті 195 ГПК України суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження – не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку.

Відповідно до частини 2 статті 195 ГПК України суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

Відповідно до частини 1 статті 273 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.

Тобто у позивача є певні легітимні, визначені ГПК України очікування щодо строку розгляду його позовної заяви і він має законне право розраховувати на можливість подати касаційну скаргу в розумних рамках після спливу строків, визначених у статтях 195 та 273 ГПК України.

Кількарічний судовий розгляд із пропуском строків на розгляд справи у суді першої та апеляційної інстанцій не з вини позивача, а з інших причин та реальної практики строків судового розгляду, що склалася, не може бути виправданням для позбавлення позивача права на касаційне оскарження у зв’язку зі зміною розміру (часто – неодноразовою) прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

ВИСНОВОК

З метою дотримання права особи на касаційне оскарження (як одного з виявів права на позов в матеріальному сенсі) та принципів правової визначеності і легітимних очікувань (як вкладених складових принципу верховенства права) п’ятсот прожиткових мінімумів (ціна позову), передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України слід обраховувати з розміру прожиткового мінімуму на одну працездатну особу в розрахунку на місяць, встановленого на 1 січня року, в якому особа звернулася з позовом.

Член Науково-консультативної ради при ВС,

доктор філософії права (к.ю.н.), доцент

ЄФІМОВ О.М.

2 вересня 2022 року