Приватне підприємство vs. ТОВ

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо питання залучення додаткових вкладів приватним підприємством

(справа № 925/200/22)

І. Зміст запиту від 04.08.2023 № 925/200/22

Для наукового висновку щодо тлумачення та застосування норм права відповідно до п. п. 3.1., 3.2., 3.3. Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду №1 від 02.02.2018, щодо питання залучення додаткових вкладів приватним підприємством поставлені наступні запитання:

Чи застосовується стаття 18 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» до правовідносин, що виникають у разі прийняття рішення про збільшення статутного капіталу/ приватного підприємства за рахунок додаткових вкладів?
Які правові наслідки невиконання учасником приватного підприємства рішення загальних зборів учасників підприємства про залучення додаткових вкладів, якщо рішенням не врегульовано порядок та строки внесення учасниками додаткових вкладів?
Чи має право приватне підприємство стягувати з учасника заборгованість зі сплати додаткового внеску, якщо рішення загальних зборів учасників підприємства про залучення додаткових вкладів ним не виконується добровільно?
Чи є рішення загальних зборів приватного підприємства про залучення додаткових вкладів за рахунок його учасників підставою для виникнення обов’язку в учасника приватного підприємства у розумінні статей пункту б) частини першої статті 11 Закону України «Про господарські товариства», пункту 2 частини першої статті 117 ЦК України (з урахуванням положень статті 144 ЦК України, частини першої, другої статті 16, пункту а) частини першої статті 59 Закону України «Про господарські товариства», які діяли на момент виникнення спірних відносин у справі № 905/2639/17 та аналогічні норми пункту 2 частини першої статті 6, статті 18, пункту 3 частини другої статті 30 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», чинні на момент виникнення правовідносин у справі № 925/200/22, що переглядається,), а також для виникнення зобов’язання у розумінні статей 173,174,176,193 ГК України, статей 526, 530, 598, 599, 610 ЦК України?

ІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР;
Цивільний кодекс України від 16.01.2003 №435-IV;
Господарський кодекс України від 16.01.2003 №436-IV;
Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., Майданик Р.А. Цивільне право України. Загальна частина: підручник. 4-те вид., стереотипне. К.: Юрінком Інтер. 2014. 976 с.;
Кравчук В.М. Сутнісні ознаки юридичної особи. Предпринимательство, хозяйство и право. №7. 1999. С.30-32;
Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права: монографія. Київ: Аста. 2004. 328 с.;
Закон України «Про власність» від 07.02.1991 №697-ХІІ.;
Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 №1576-XII;
Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 №2275-VIII;
Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). – Т. 3: Юридична особа / За ред. проф. І.В.Спасибо-Фатєєвої. – Серія «Коментарі та аналітика». – Х.: ФО-П Лисяк Л.С.,2012. – 736 с.

IІІ. Результати науково-правового дослідження

Цей науковий висновок побудований за наступним алгоритмом:

Дослідження можливості застосування учасниками приватного підприємства правових положень щодо регулювання діяльності господарських товариств.
Дослідження питання обов’язковості виконання рішення загальних зборів учасників підприємтсва.

Дослідження можливості застосування учасниками приватного підприємства правових положень щодо регулювання діяльності господарських товариств

Правова природа підприємств навіть і після двадцяти років від прийняття Цивільного кодексу України від 16.01.2003 №435-IV (далі – ЦК України) [2] та Господарського кодексу України від 16.01.2003 №436-IV (далі – ГК України) [3] не набула сталості та однозначності. Особливо зазначене стосується відсутності чіткої законодавчої вказівки, що регулювала б порядок створення приватних підприємств, вирішення питань, пов’язаних з правами та обов’язками їх засновників, порядком прийняття ними рішень, формуванням статутного капіталу, розподілом прибутків тощо. Більше того, термін «приватне підприємство» як організаційно-правова форма не вказує на особливості його управління, а свідчить лише про форму власності, на підставі якої воно засноване.

Згідно з ч.1 ст.80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом (ч.1 ст.83 ЦК України). Зі свого боку, товариства поділяють на підприємницькі та непідприємницькі (ст.84, 85 ЦК України).

Стосовно підприємницьких товариств ч.1 ст.84 ЦК України вказує, що ними є товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об’єднання, що діють з метою одержання прибутку.

Водночас, ЦК України не містить визначення такої організаційно-правової форми, як «приватне підприємство», та більше того, «підприємства» загалом.

Також варто зауважити, що у ЦК України взагалі не розкрито поняття «організаційно-правова форма», як правова категорія.

Кравчук В.М. зазначає, що під цим терміном варто розуміти закріплену нормами права модель організації, визнаної юридичною особою [5, с. 31-32]. На думку Кучеренка І.М. поняття «організаційно-правова форма» і «юридична особа» не можна розділяти одне від іншого, а для визначення видів юридичних осіб необхідно установити відповідні критерії. Цими критеріями є об’єкти права власності учасників та їх відповідальність за боргами юридичної особи [6, с. 18, 20, 22].

Отже, керуючись ст.83 ЦК України існує дві конкретно визначені організаційно-правові форми юридичних осіб: товариства і установи, та невичерпний перелік інших форм юридичних осіб, чітке та однозначне розмежування яких законодавцем не передбачено. Вказані інші форми наявні у ГК України та стосуються різних видів підприємств, які не можуть бути ототожнені ані з товариствами, ані з установами.

Законом України «Про підприємства в Україні», який втратив чинність з прийняттям ГК України, передбачалося, що підприємство – це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг. Отже, на відміну від бюджетних установ, які функціонують головним чином за рахунок бюджетних асигнувань, підприємства одержують доходи від своєї виробничо-господарської діяльності і покривають цими доходами свої витрати, тобто виступають в обороті як відокремлені товаровиробники. Підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. Як юридична особа підприємство має своє майно, яке складають основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства. Здійснюючи господарську діяльність, вступаючи у різні угоди щодо свого майна з іншими особами, підприємство набуває цивільних прав і виконує обов’язки, несе майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями, тобто діє як суб’єкт цивільних правовідносин – юридична особа [4, с. 322].

Наразі ГК України не деталізує організаційно-правові форми юридичних осіб, які ЦК України зараховує до інших форм. Критеріями для класифікації у ГК України таких осіб зазначено форму власності, спосіб створення і формування статутного фонду (у ЦК України йдеться про «статутний капітал»), склад засновників і порядок утворення тощо.

Відповідно до ч.1 ст.63 ГК України залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів, зокрема приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи).

За ч.1 ст.113 ГК України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи.

На підставі ч.ч.2, 3 ст.128 ГК України громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність, зокрема, безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється.

Водночас, відповідно до ч.3 ст.96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Враховуючи те, що законодавство не передбачає таких випадків для приватного підприємства, до того ж для приватного підприємства заснованого одноосібно, засновник такого підприємства за загальним правилом не нестиме відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи. Така відповідальність для засновника матиме місце лише у випадку, коли він як фізична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, виступатиме у зобов’язальних правовідносинах як фізична особа-підприємець.

Отже, визначення «приватного підприємства», наведене у ст.113 ГК України, хоч і за своїм змістом близьке до визначення «господарського товариства» (відмінності полягають у мінімальному розмірі статутного капіталу, який необхідний для товариств, зокрема ТОВ або АТ, і якого не вимагається для приватних підприємств), однак засновники приватного підприємства не нестимуть відповідальність за зобов’язаннями приватного підприємства, більше того, їх майнова відповідальність, на відміну від, засновників господарських товариств (ТОВ та АТ) не обмежується розміром статутного внеску до статутного капіталу. Для приватних підприємств також немає окремих застережень, як для товариств з додатковою відповідальністю (де учасники (засновники) несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства в певній частині власного майна, додатково до зроблених в статутний капітал внесків), повних товариств (в яких передбачена додаткова (субсидіарна) відповідальність засновників) або командитних (де для повних учасників передбачено субсидіарну відповідальність). Це свідчить про те, що за своєю правовою суттю неможливо прирівняти приватне підприємство до жодного з видів господарських товариств. Воно в тій чи іншій частині відрізняється від кожного з них.

Тобто створення юридичної особи у формі приватного підприємства свідчить про відсутність наміру засновника нести відповідальність, яка передбачена для засновників ТОВ та АТ, у межах внеску до статутного капіталу. Хоча з точки зору форми та виду власності приватне підприємство слід визнати таким, що відповідає усім ОПФ господарських товариств.

Законом України «Про власність» від 07.02.1991 №697-ХІІ [7], що втратив чинність 20.06.2007, було передбачено, що залежно від форм власності в Україні могли діяти підприємства різних видів, зокрема, приватне підприємство засноване на власності фізичної особи. Саме завдяки цьому законові було легалізовано існування приватних підприємств. Водночас, Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 №1576-XII [8] та Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 №2275-VIII (далі – Закон №2275) [9] були прийняті значно пізніше, що унеможливлює правомірне застосування їх положень, що регулюють діяльність господарських товариств до відносин за участю приватних підприємств (до того ж, часто створених до набрання чинності зазначеними законами).

Згідно зі ст.58 Конституції України [1] закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. А тому застосування, зокрема, ст.18 Закону №2275 до правовідносин за участі приватного підприємства суперечитиме ст.58 Конституції України.

Правова природа приватних підприємств та відсутність розгорнутої законодавчої характеристики щодо них, позбавляє також можливості правомірного застосування до їх діяльності аналогії закону, відповідно до ч.1 ст.8 ЦК України, з огляду на наявність загальних норм законодавства, якими вона врегульована. Ба більше, застосування аналогії закону для визнання особи зобов’язаною всупереч її волі та волевиявленню слід визнати недоречним, оскільки це може призвести до зловживання правом іншими суб’єктами правовідносин. Наприклад, інші засновники приватного підприємства, які є мажоритарними, можуть «нав’язати» міноритарному засновнику зобов’язання на здійснення додаткових вкладів, непомірне для такого міноритарія та в результаті невиконання цього «нав’язаного» зобов’язання застосувати відповідні санкції до міноритарія.

А тому в цьому випадку може йтися лише про аналогію права, застосування загальних принципів права до врегулювання правовідносин, не врегульованих законом.

Те, що під час створення юридичної особи засновники обирають для неї організаційно-правову форму приватного підприємства, а не товариства чи установи, свідчить про їх наміри не застосовувати до правовідносин (зокрема, зобов’язальних), норми, що регулюють діяльність ТОВ в частині залучення додаткових внесків до статутного капіталу, відповідальності тощо. Таким зверненням до організаційно-правової форми приватного підприємства особи утверджують свій намір послуговуватися загальними положеннями про зобов’язання, а не спеціальними нормами передбаченими ст.18 Закону №2275.

Ба більше, покладення на учасників приватного підприємства обов’язку вносити додаткові вклади поза їх волею суперечитиме принципу свободи договору. До того ж, за відсутності акцептування учасниками приватного підприємства обов’язку стосовно внесення додаткових вкладів на підставі рішення засновника приватного підприємства, за загальними положеннями про юридичну особу, останнє не породжуватиме для них зобов’язальних відносин у розумінні ЦК України та ГК України, а внесення додаткових вкладів залишатиметься їхнім переважним правом, а не обов’язком.

За загальними принципами приватного права свобода договору має пріоритетне значення для виникнення договірного зобов’язання. Свобода ж договору означає право суб’єкта правовідносин як стати стороною такого договору, так і не стати нею, як взяти на себе договірне зобов’язання, так і не брати його.

Цей принцип закріплено і в ст.18 Закону №2275. Основний принцип, закладений в основу збільшення статутного капіталу за рахунок додаткових вкладів учасників ТОВ і ТДВ, полягає в наданні їм переважного права на здійснення додаткових вкладів. І лише за умови взяття на себе зобов’язання за відповідним договором такий учасник може бути зобов’язаний здійснити такий додатковий вклад (ч.9 ст.18 Закону №2275).

Дослідження питання обов’язковості виконання рішення загальних зборів учасників підприємтсва

Управління приватним підприємством здійснюється згідно з його установчими документами. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Для керівництва господарською діяльністю приватного підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов’язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

За загальним правилом, рішення, прийняті загальними зборами, набувають чинності для всіх учасників, незалежно від того, чи брали вони участь у зборах, чи ні, чи голосували вони за це рішення, чи голосували проти нього. Тобто рішення, прийняті загальними зборами, є обов’язковими для всіх учасників [10, с. 112].

Якщо рішенням загальних зборів учасників підприємства було вирішено питання про залучення додаткових вкладів, то учасник приватного підприємства має переважне право зробити додатковий вклад, проте обов’язку у такого учасника зробити вклад не виникає.

Водночас, обов’язок може виникнути лише у випадку, якщо рішенням встановлено обов’язок учасника внести додатковий вклад і такий учасник акцепутвав такий обов’язок шляхом голосування «За» або шляхом укладення окремого договору про внесення додаткового вкладу (цей принцип для аналогій права закріплено в ч.9 ст.18 Закону №2275). Якщо ж учасник приватного підприємства проголосував проти, чи був відсутній на зборах, то його не можна вважати таким, що акцептував зазначене зобов’язання, а отже, виходячи з загальних норм цивільного законодавства, правочин, який би зобов’язував учасника здійснити додатковий вклад, буде відсутній.

Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, необхідною умовою укладання договору є вільне волевиявлення особи. Акцепт такою самою мірою виражає волю особи – акцептанта, як і пропозиція волю оферента. Акцепт має бути беззумовним та беззастережним.

Виходячи з положень ст.509 ЦК України, зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов’язана вчинити на користь другої сторони певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У випадку, якщо рішенням не врегульовано порядок та строки внесення учасниками додаткових вкладів, варто керуватись загальними положеннями щодо строку (терміну) виконання зобов’язання.

Згідно з ч.2 ст.530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Отже, невиконання учасником приватного підприємства рішення загальних зборів учасників підприємства про залучення додаткових вкладів, якщо він голосував «За» таке рішення або уклав окремий договір про обов’язок внесення додаткового вкладу, буде тягнути за собою відповідальність, передбачену ст.625 ЦК України. Відповідно до зазначеної статті, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язанні, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто невиконання учасником приватного підприємства рішення загальних зборів учасників підприємства про залучення додаткових вкладів буде тягнути за собою загальні наслідки невиконання зобов’язання, якщо такий учасник надав акцепт на прийняття на себе обов’язку внесення додаткових вкладів.

Стосовно ст.18 Закону №2275, то вона не може бути застосована відповідно до аналогії закону, але можливо застосовувати до відповідних правовідносин, що склалися, загальні принципи, що покладені в основу відповідної статті (аналогія права). Тобто, рішенням загальних зборів може бути передбачено лише переважне право на здійснення додаткового вкладу.

Що стосується обов’язку внесення додаткового вкладу, то учасником підприємства може бути укладено договір про внесення додаткового вкладу, за яким такий учасник зобов’язується зробити додатковий вклад у грошовій чи негрошовій формі.

Враховуючи викладене, слід дійти до висновку про те, що:

Ст.18 Закону №2275 не може бути застосована до правовідносин за участі приватного підприємства, які виникають внаслідок прийняття рішення про залучення додаткових вкладів учасників з метою збільшення статутного капіталу, оскільки відсутні підстави ототожнювати приватне підприємство саме цією організаційно-правовою формою, а не з іншими господарськими товариствами, заснованими на приватній формі власності. Створення юридичної особи у формі приватного підприємства свідчить про відсутність наміру засновника нести відповідальність, яка передбачена для засновників ТОВ, АТ та інших господарських товариств, у межах внеску до статутного капіталу. Прийняття Закону №2275 після втрати чинності Закону України «Про власність» унеможливлює правомірне застосування його положень, згідно зі ст.58 Конституції України, що регулюють діяльність господарських товариств (зокрема, ТОВ) до відносин за участю приватних підприємств (до того ж, часто створених до набрання чинності зазначеним Законом).
Правові наслідки невиконання учасником приватного підприємства рішення загальних зборів, за яке він проголосував «За» буде тягнути за собою загальні правові наслідки невиконання зобов’язання, передбачені ст.625 ЦК України, враховуючи положення ст.530 ЦК України, які передбачають строки (терміни) виконання зобов’язання. Більше того, неможливість застосування ст.18 Закону №2275 до відповідних правовідносин, не усуває необхідності застосовувати основні принципи, що покладені в основу цієї статті (аналогія права).
Приватне підприємство має право стягувати з учасника заборгованість зі сплати додаткового внеску, якщо рішення загальних зборів учасників підприємства про залучення додаткових вкладів ним не виконується добровільно, лише в тому випадку, якщо учасник приватного підприємства проголосував за таке рішення або уклав окремий договір на внесення додаткового внеску/вкладу на збільшення статутного капіталу. Якщо ж учасник приватного підприємства не брав участі в проведенні загальних зборів, не голосував «За» ухвалення такого рішення, то в такому випадку, приватне підприємство не має права стягувати з учасника заборгованість зі сплати додаткового внеску. Ба більше, якщо волевиявлення учасника приватного підприємства буде відсутнє, то буде відсутній і правочин, а отже не виникне і відповідне зобов’язання, за невиконання якого може бути покладена відповідальність.
Покладення на учасників приватного підприємства обов’язку вносити додаткові вклади поза їх волею суперечитиме принципу свободи договору. До того ж, за відсутності акцептування учасниками приватного підприємства обов’язку стосовно внесення додаткових вкладів на підставі рішення засновника приватного підприємства, за загальними положеннями про юридичну особу, останнє не породжуватиме для них зобов’язальних відносин у розумінні ЦК України та ГК України, а внесення додаткових вкладів залишатиметься їхнім переважним правом. Те що під час створення юридичної особи засновники обирають для неї організаційно-правову форму приватного підприємства, а не товариства чи установи, свідчить про їх наміри не застосовувати до правовідносин (зокрема, зобов’язальних), норми, що регулюють діяльність ТОВ в частині залучення додаткових внесків/вкладів до статутного капіталу. Таким зверненням до організаційно-правової форми приватного підприємства особи утверджують намір послуговуватися загальними положеннями про зобов’язання, а не спеціальними нормами передбаченими ст.18 Закону №2275 чи Закону «Про господарські товариства», що позбавляє можливості правомірного застосування до їх діяльності аналогії закону, відповідно до ч.1 ст.8 ЦК України.

Член Науково-консультативної ради при ВС,

доктор філософії права (к.ю.н.), доцент

Єфімов О. М.

28 серпня 2023 року